Розділ 7. Згаслі вогні 

Ключ повертається в замку з важким, металевим клацанням.У передпокої горить світло, з кухні долинає шурхіт паперів і звук працюючого телевізора. Звичайний, побутовий звук, який три роки поспіль означав для мене “я вдома”. Але сьогодні він відгукується в грудях холодом.

Алекс сидить за кухонним столом. Перед ним ноутбук, чашка з недопитим чаєм і чашка з осілим попелом від сигарети. Він навіть не піднімає очей, коли я заходжу.

— Ти пізно, — каже він звичним, трохи роздратованим тоном. — На дзвінки не відповідаєш. Я питав, чи платила ти рахунки, мені прийшло нагадування.

Я стою в передпокої, не знімаючи пальто. Дивлюся на його потилицю, на знайому лінію плечей — і відчуваю, як між нами росте залізобетонна стіна.

Десять років! Десять років життя, а зараз я відчуваю себе чужою у власній передпокої.

— Я була на роботі, — кажу я спокійно. — У нас новий директор і реструктуризація.

— О, знову твоя логістика, — він нарешті закриває ноутбук і повертається до мене. Очі втомлені, на чолі глибока зморшка. — Яно, ти останні місяці взагалі буваєш вдома чи тільки значишся тут? Ти подивися на себе — ти ж як робот, прийшла, відвернулася до стіни, заснула. Навіть зараз стоїш, наче я тобі сторонній.

Його слова мене просто добивають. Це я — робот? Це я відвернулася?!

Я стискаю кулаки в кишенях пальто. Всередині все закипає від образи. Мені хочеться виплеснути йому в обличчя все: про п'ятницю, про прочинені двері спальні, про чужий жіночий сміх і лак на довгих нігтях! Слова вже готові виплеснутись, але я прикушую язик.

Якщо я скажу це зараз — це буде істерика. А я не хочу істерик. Поки сама плутаюся у власній провині через ніч із Марком, я не можу кидатися звинуваченнями. А що робити з тією ніччю, я досі не знаю…

— А ти? — тихо питаю я, ступаючи крок до кухні. — Де був ти минулої п'ятниці?

Алекс на секунду завмирає.Його брови зсуваються, а погляд стає настороженим.

— В офісі. Я ж казав тобі. У мене був виліт о шостій ранку.

— І ти весь вечір був в офісі? Один?

— Яно, що це за допит? — він різко підводиться зі стільця, і його голос стає важким, роздратованим. — Ти вирішила влаштувати сцену ревнощів на рівному місці? Я пашу як проклятий, а ти повертаєшся о дев'ятій вечора й починаєш виносити мені мозок?!

— Я просто питаю!

— Ні, ти не питаєш, ти шукаєш привід зірватися! Бо тобі простіше звинуватити мене, ніж зізнатися, що наш шлюб тріщить по швах через твою холодність! Ти вже пів року зі мною навіть не цілуєшся нормальним чином!

Кожне його слово — як удар батогом. Моя холодність, моя провина. Він повертає все так, ніби це я зламала наше життя.

Я дивлюся на нього й розумію, що більше не можу витримати жодної хвилини в цій кімнаті. Повітря стає занадто мало, стіни тиснуть, а в голові з божевільною силою цокає годинник Марка, який лежить на верхній полиці в шафі.

— Я йду провітритися, — вигукую я, розвертаючись до дверей.

— Яно, ти збожеволіла?! На вулиці злива! Зупинися!

Алекс щось кричить мені навздогін, але я вже зачиняю вхідні двері, навіть не застібаючи пальто, і біжу сходами вниз.

На вулиці справді злива. Холодний, осінній дощ б'є в обличчя, миттєво промочуючи волосся й одяг. Я йду тротуаром, не розбираючи дороги. Краплі стікають по щоках, змішуючись з гарячими, гіркими сльозами, які я більше не намагаюся стримувати. Ліхтарі розпливаються в мокрих плямах на асфальті.

Я заплуталася. Я абсолютно, остаточно заплуталася! Що я роблю зі своїм життям? Чому я втекла в ніч із чужим чоловіком? Чому від одного згадування про Марка моє серце калатає дужче, ніж від десяти років шлюбу з Алексом?

Вода просочується крізь підошви черевиків, ноги стають крижаними, але я продовжую йти порожньою вулицею, замотана у власне горе.

Поруч зі мною, тихо шурхочучи шинами по мокрому асфальту, повільно рівняється великий темний позашляховик.

Я не звертаю уваги й прискорюю крок. Автомобіль теж прискорюється. Вів плавно приймає праворуч і зупиняється прямо передо мною на пішохідній доріжці, перекриваючи шлях.

Скло передніх пасажирських дверей повільно опускається.

Звідти пахне знайомим, дорогим деревним парфумом і теплом шкіряного салону.

Марк спирається на кермо однією рукою. Без піджака, у темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Він дивиться на мене крізь стіну дощу — спокійно, глибоко і без жодного здивування.

— Сідай у машину, Яно, ти геть промокла. — лунає його низький, оксамитовий голос у тиші нічної вулиці.

— Що ви тут робите? — викрикую я через шум зливи, витираючи мокре обличчя долонею. — Ви що, стежите за мною?!

— Я їхав із головного офісу, — каже він спокійно, не зводячи з мене темного погляду. — І бачу, як моя головна аудиторка мокне під зливою без парасольки й намагається втопитися в калюжі. Сідай. Ти ж зараз змерзнеш до смерті.

— Ні! Я йду додому!

— Ти йдеш від дому, Яно, — м'яко, але з виразним натяком перебиває він.