Розділ 4. Попередній звіт 

— Марку, я мушу вам щось віддати…

І підлога пливе під ногами.

— …мушу віддати вам… — я напівдорозі висмикую руку з сумки, де під шарфом лежить свинцева вага, і бачу, як брови Марка повільно повзуть вгору. — …звіт! Попередній аналіз логістичних ланцюжків.

Повітря в кабінеті застигає. Потрібен час, щоб моє серце повернулося з п'ят у грудну клітку, а голова згадала, як це — викручуватися на льоту, але часу я не маю.

— Звіт? — перепитує Марк. Голос спокійний, але в карих очах спалахує той самий гострий, вивчальний вогник.

— Так, — я намагаюся, щоб мої слова звучали, як професійний доклад, а не як панічний крик. — Я підготувала первинний начерк по дублюванню функцій. Але… закрутилася і залишила його на своєму робочому столі. Завтра зранку принесу.

Марк не рухається. Він стоїть, спираючись стегном про край свого столу. Погляд ковзає з мого обличчя на пальці, які все ще нервово стискають ремінець сумки. Чорт, чому, ну чому він такий… до біса привабливий?! Не міг він бути звичайним, а тоді на вечірці, просто таким здатись через мій стан та шампанське рікою? 

— Ви так зблідли, Яно, ніби цей звіт — це державна таємниця, — м'яко каже він. — Чи ніби ви збиралися віддати мені щось зовсім інше.

У мене всередині все терпне.

— Просто втома, — видавлюю я й роблю крок до дверей. — Важкий день.

— Розумію. — Він не робить спроби мене зупинити, але його голос наздоганяє біля самої ручки: — До завтра, Яно. І не забудьте про звіт. Наш аудит починається о дев'ятій.

Я вискакую в коридор, зачиняю двері й спираюся спиною на холодну фарбовану стіну. Заплющую очі. Легені жадібно ковтають кондиціоноване офісне повітря.

Боже мій. Я божевільна.

Я була за крок від того, щоб просто витягти годинник нового директора й покласти йому на стіл. Посеред кабінету, при світлі денних ламп. І що б я сказала? “Ось, тримайте, ви забули його в готельному номері, коли я тікала від вас босоніж о п'ятій ранку”?

Звільнення — це найменше, що б мене чекало! Та ще зараз, після тієї ідіотської забрни на стосунки! Просто я якось не подумала, що віддати годинник — то не просто позбутись речового доказу, а власноручно підписати чистосердечне зізнання!

***

Ввечері квартира зустрічає мене мертвою тишею.

Жодного звуку, крім ритмічного клацання годинника на стіні в передпокої. Я не вмикаю світло — сіре сутінкове проміння з вікна плямисто лягає на паркет.

Алекс має повернутися тільки в четвер, в мене є ще два дні відстрочки перед катастрофою.

Я роздягаюся, втопаю у м'якому домашньому светрі, і сідаю на підлогу біля дивана. На кухонному столі все ще лежить його записка почерком із нахилом уліво: “Буду в четвер. Не забудь про комуналку”.

Жодного “Як ти?”, жодного “Цьом”, як ми підписували записки та смс-ки раніше...

Я закриваю очі й відчуваю, як гіркі, гарячі сльози нарешті пробивають мій захисний панцир. Вони котяться по щоках, і я навіть не витираю їх.

Десять років. Десять років ми будували це життя по цеглині, у відпустці, на спільно купленому дивані та в обговореннях, яку плитку покласти у ванній. Коли саме це зламалося? Чому я не помітила?

І найстрашніше — десь у глибині душі я відчуваю липкий, огидний хробачок власної провини.

Адже останні пів року я теж була занурена в роботу, приходила втомлена, відверталася до стіни, ми майже перестали говорити про щось, крім побуту та логістики. Може, це я його відштовхнула? Може, це я зробила так, що йому захотілося чужого, хрипкого жіночого сміху в нашій спальні?

А потім думки перескакують на п'ятницю. На дах і червоний плащ, сміх і гарячі, владні губи незнайомця в масці.

Блін… Я ж тепер теж йому зрадила.

Так, я побачила зраду першою. Так, моє серце вже було розбите на друзки. Але формально — я пішла в готельний номер з чужим чоловіком, поки мій офіційний чоловік розважався в нашому ліжку з іншою. Ми обоє переступили межу. І від цього усвідомлення нудить ще дужче.

Я дістаю з сумки годинник Марка. Шкіряний ремінець усе ще зберігає тонкий, майже невловимий запах його парфуму. Tempus omnia revelat. Час все покаже.

— Іронічна ти падлюка, — шепочу я до циферблата й ховаю його на найвищу полицю в шафі, під зимові светри.

У вівторок о восьмій п'ятдесят п'ять я вже сиджу за своїм столом. Переді мною — роздрукований, справжній, вилизаний до ідеалу звіт з аналізом трьох відділів. Я сиділа над ним до третьої ночі, аби тільки не думати про Алекса і не уявляти Марка.

О дев'ятій нуль-нуль робочий чат вібрує, наче диявольска машина, без перестанку.

Теодор: “ШАНОВНІ КОЛЕГИ! Нагадую, що винагорода за повернення годинника генерального директора все ще активна! І якщо у вас є хоч якась інформація про того, хто був у костюмі Бджоли — звертайтеся в HR. Анонімність гарантується!”

Дарина: “Тео, а Бджола теж щось вкрала, крім годинника? ;)”

Теодор: “Дарино, без коментарів! Просто шукаємо обох!”