Розділ 3. Службовий роман суворо заборонений

Вранці на роботу я приходжу, як на ешафот. Спереду — невідомість, позаду — розвалений шлюб, а в сумці десь під печінкою важким свинцем лежить годинник вартістю в мою квартиру. І як назло, я відразу потрапляю в саму гущу подій: бос збирає всіх у великій конференційній залі.

Наш новий гендиректор Марк Левицький говорить вже двадцять хвилин. Я старанно дивлюся у свій блокнот, намагаючись змусити пальці писати хоч якісь тези, але замість слів вимальовую рівні, безглузді лінії.

Бо без маски він… складніший. І набагато небезпечніший.

Різкий профіль, той самий римський ніс, темна щетина і лінія щелепи — та сама, до якої я торкалася пальцями на даху “Вікторії” в п'ятницю о двадцять третій. У темно-сірому костюмі, який сидить на ньому як вилитий, він здається чужим і недосяжним. Але цей голос… Боже, цей оксамитовий, спокійний тембр, який зараз говорить про “оптимізацію ресурсів”, о п'ятій ранку казав мені в темряві: “Спи, бджоло”.

Мене кидає то в жар, то в холод. Я сиджу і тихо киплю від власної беззахисності. Він дивиться на зал так, ніби вже прорахував кожного на п'ять кроків уперед. Я намагаюсь якомога нижче нахилити голову та запускаю руку у волосся, щоб прикрити ним лоб і скули. Звісно, я була в масці тоді, але...

— ...тому перше, що я хочу зробити — це почути вас, — долітає до мене уривок його промови. — Мені треба зараз не звіти, не красиві презентації. Я хочу просто поговорити з тими, хто реально тримає цю компанію на плечах.

Зал реагує стриманими, натягнутими посмішками. Це корпоративний рефлекс: коли новий бос каже “я хочу вас почути”, треба посміхатися й мовчати. Я вірю йому найменше за всіх, бо вже чула його правду на даху, з пляшкою вкраденого вина.

— Ян, — шепоче Ден збоку, штовхаючи мене ліктем. — Ти в порядку? Ти якось дивно дихаєш.

— Чудово, — видавлюю я.

— Ти написала слово “логістика” п'ятнадцять разів поспіль.

— Я дуже глибоко занурена в тему, Дене.

Він дивиться на мій блокнот з виразом людини, яка вирішує не ставити зайвих питань. Розумна він людина.

Коли Марк закінчує і зал вибухає аплодисментами, я полегшено видихаю і вже роблю крок до дверей, мріючи проковтнути пачку заспокійливого. Але Теодор буквально впивається в мікрофон.

— Одну секунду, колеги! Ще одне важливе оголошення від HR.

Леся з відділу кадрів виходить на сцену з аркушем паперу і зачитує так, наче виголошує вирок:

— У зв'язку з оновленням корпоративної етики головного офісу, відсьогодні в компанії вводиться сувора заборона на романтичні або особисті стосунки між співробітниками! Це стосується всіх рівнів ієрархії. Приховування фактів або порушення політики є підставою для негайного звільнення обох сторін без права відновлення.

Зал завмирає на три секунди, а потім починає тихо й обурено гудіти.

Я застигаю на місці, відчуваючи, як холодний піт проступає вздовж хребта. Заборона на стосунки. Звільнення з сьогоднішнього дня.

Це просто фантастично! Тобто якщо хтось дізнається, що бджола, яку шукає новий бос, і нова керівниця відділу логістики — це одна й та сама особа, моя кар'єра згорить яскравим полум'ям.

Я не збиралася дивитися на Марка. Чітко наказую собі: не дивися! І, звісно ж, дивлюся, бо в мене останнім часом, здається, взагалі немає самоконтролю.

Він стоїть біля мультимедійної дошки, заклавши руки за спину. Обличчя непроникне. Але на одну коротку, мікроскопічну секунду його карі очі знаходять мої в натовпі. Мені здається, чи куток його губ справді ледь помітно сіпається?

Я різко розвертаюся й вибігаю в коридор.

Теодор знаходить мене о четвертій, коли я марно намагаюся змусити себе працювати. Він заходить без стуку і сідає на стілець для відвідувачів з виразом людини, яка зараз скаже щось, від чого мені стане погано.

— Яна, у мене для тебе чудова новина! — він сяє, як новий п'ятак. — Директор хоче зустрітися з тобою особисто. О п'ятій.

Я повільно кладу ручку на стіл.

— Чому зі мною?

— Ну... — Теодор трохи зміщується на стільці. — Він шукає людину, яка розуміє проблеми компанії зсередини.

— Круто! А я тут до чого? — роблю максимально невинний вираз обличчя.

— А він уже з усіма крім тебе зустрівся.

— Ага! — я ледь у долоні від радощів не плескаю. — Отже, саме я йому поки не потрібна. Поки.

Він іде. Я закриваю обличчя долонями й дивлюся на свою сумку під столом. В голові цокає таймер бомби... сорок п'ять хвилин.

У мене є сорок п'ять хвилин, щоб вигадати, як зайти в його кабінет, не знепритомніти, розмовляти як професіонал і не видати, що в моїй сумці лежить його родинна реліквія.

Проскакує рятівна думка: може, захворіти? Люди ж хворіють і посеред робочого дня, це абсолютно нормально. Та все ж я дивлюся на таблицю відвантажень і розумію, що не “захворію”. Бо якщо не прийду сьогодні, прийти завтра буде ще важче. Я майстер відкладати речі, які мають зробитися самі, але вони ніколи не робляться. І тому з Алексом я так досі й не поговорила…

Кабінет нового директора на п'ятому поверсі скромний і суворий. Ніяких монстр-столів з полірованого дерева і пафосних картин — просто великий стіл, два крісла, вікно на місто і стос папок, які ще не розібрали.