20 Кирило

Не думав я, що мала бідося може бути такою впертою. Ще й ніжкою невдоволено топати.

Образилась вона... Цікаво на що? Я ж незобов'язаний всюди водити цю біду із собою. 

Побачивши, як Поліна насупилась і надула губки, я ледь стримався, щоб не розсміятись. Дитячий садок якийсь... Навіть моя роздратованість кудись зникла.

Я вже почав думати про те, щоб підхопити цю вперту бідосю на руки і віднести до себе в машину, але з'явився Влад і якось розібрався з цією ситуацією, запросивши Поліну і її подругу до нас у компанію.

Якщо подружка виглядала задоволеною і з радістю пішла з Владом, то моя творча сусідка не поспішала.

Заявила, що досі на мене ображається і насупилась ще більше. Зібравши в кулак все своє терпіння, я пояснив Поліні, що нам краще буде порозмовляти в іншому місці.

І сталося диво. Бідося таки погодилась піти зі мною. Підозрюю, що у неї теж вже почала боліти голова від надто гучної музики.

Взявши Поліну за руку, я повів її до столиків. У дівчини була таки крихітна рука, наче у дитини.

Допомігши їй сісти, я зайняв місце навпроти неї.

- Чого мовчиш? Давай... Вибачайся... Я чекаю, - видало дрібне нещастя, нетерпляче постукуючи пальчиками по столі.

Особисто я не вважав себе в чомусь винним перед Поліною, але оскільки головною моєю задачею було швиденько забрати її звідси, то я вирішив не сперичатись.

Якщо Полінка так хоче мої вибачення, то вона їх отримає. Треба просто бути хитрішим аби досягти своїх цілей.

- Поліно, вибач що я відмовився взяти тебе собою в це місце. Чесно кажучи, я хвилювався, що тобі тут буде некомфортно. Ще й хтось причепитись може, образити...

- То це тому прогнав того хлопця? Бо хвилювався, що він може мені якось нашкодити чи образить? - Поцікавилась Поля.

- Саме так. Я хвилювався, бо вже встиг помітити те, яка ти бідося. Можеш будь - де знайти проблеми на свою п'яту точку, - відповів я.

Це було правдою, але тільки частково, бо насправді... Насправді я бісився і психував.

Мені дуже не подобалось те, що інші чоловіки звертали увагу на цю трохи дивну, але  неймовірно милу і гарненьку письменницю.

Але ж не буду я їй в цьому зізнаватись. Цього ще не вистачало... Я й сам досі не розумів того, що відчував до неї.

- Якщо так, то я тебе вибачаю, Калебе, - мило посміхаючись, промовила бідося.

- Я радий, що ми з тобою порозумілись, Полінко. То, може, вже поїдемо додому? Чесно кажучи я вже стомився...

- Якщо ти так стомився, то їдь додому і відпочивай, а я ще хочу побути тут.

Почувши слова своєї сусідки, я ледь стримався, щоб не вилаятись в голос. Невже я дарма вибачався?!

Я ж так старався, щоб швидше забрати це мале нещастя, в спокусливій яскраво - червоній сукі, додому, подалі від зайвих очей...