15 Кирило

Дрібна бідося вискочила із мого авто, як ошпарена. Розлючена Полінка гепнула дверцятами і помчала до під'їзду, стукаючи височезними підборами.

Яка ж вона кумедна і мила, коли сердиться. Я спіймав себе на тому, що досі посміхаюсь, дивлячись у слід Поліні.

Наступного разу я побачив свою сусідку біля супермаркету, куди пішов увечері, щоб закупитись необхідними продуктами для приготування вечері.

Я навіть не здивувався, коли побачив, що Поліна знову втрапила в халепу.

- Мама! Мама! - Верещав якийсь малюк, хапаючи мою сусідку за ногу.

- Хлопчику, я не твоя мама... - Намагалась пояснити бідося, дивлячись на малого переляканими очима. 

- Мама! Мама! - Продовжував голосити хлопчик, чіпляючись за за Полінку.

- Оце понароджують дітей, а виховувати нормально не вміють, - пробурчала якась бабця, проходячи повз них.

- Але це не моя дитина... - Розгублено промовила Поліна, намагаючись звільнитись від крикливого малюка.

Я аж губу закусив, щоб не розсміятись. Боявся, що моя творча сусідка образиться.

- Бачиш, Поліно, ти навіть у супермаркет не можеш без пригод сходити... Про ще можна говорити? - Сказав я, підійшовши ближче до дівчини.

- Я нічого не робила... Просто йшла... Цей малий сам до мене підбіг і давай голосити. Дивний якийсь... - Почала жалітись моя сусідка, хлопаючи віями і важко зітхаючи.

Наступної миті до нас підбігла заплакана і схвильована дівчина. Вона була вдягнута майже так само, як і Полінка. В таку ж картату чорно - білу сорочку і широкі світло - блакитні джинси.

Схоже, що малий саме тому і причепився до бідосі, бо сплутав її зі своєю мамою.

- Богданчику, ти так мене налякав... Я ж просила не відходити від мене ні на крок, - плачучи, промовила дівчина, обіймаючи свого сина.

Вибачившись, молода мама забрала своє дитинча і пішла геть.

- Ти за покупками йшла? - Поцікавився я у Поліни

- Так, але мені завадили... - Пробурчала сусідка, невдоволено зиркаючи на мене.

- Я теж йду у супермаркет. Ходімо разом, - запропонував я.

Сам не знаю навіщо я це зробив. Без цієї біди я впорався б з усім значно швидше...

- Ходімо...

Схоже, що я вже почав звикати до Полінкиних вибриків, бо навіть оком не моргнув, коли вона спершу примудрилася розбити лоток з яйцями, а потім - ще й розкидати по підлозі цукерки.

- Знаєш, Поліно, мені дуже цікаво, чим ти ще зможеш мене здивувати... Здається, що я вже бачив все, - сміючись, промовив я, коли допомагав їй збирати ті бісові цукерки.

- Повір, Кириле, у мене ще є чим тебе здивувати, - хмикнувши, відповіла дрібна бідося.

- Ти мене заінтригувала. Чекаю з нетерпінням, - сказав я, усміхаючись.

- Чекай, чекай... Скоро дочекаєшся, - пообіцяла мені Полінка і поспішила на касу.

Цікаво, що саме вона мала на увазі?