13 Кирило

Працюючи, я час від часу поглядав на малу і дуже творчу біду. Я досі був під враженням від того, що Полінка майже моя однолітка.

Особисто я ніколи б не дав їй двадцять вісім років. Та й Лінда сьогодні, побачивши Поліну, вирішила, що вона якась студентка.

А ще я помітив, що кожен мій підлеглий, що приходив сюди, витріщався на письменницю.

В якийсь момент мене це почало дратувати і я навіть зробив зауваження черговому надто допитливому працівнику, який замість того, щоб цікавитись роботою, заглядався на мою сусідку.

Помітивши, що наближався час обіду, я сказав своїй помічниці замовити суші, бо згадав, як Поліна казала, що любить їх, коли ми з нею якось разом повертались додому  із супермаркета.

Не встигли ми почати їсти, як ця бідося відразу примудрилась забруднити собі сукню.

А коли Поліна зізналась у тому, що погано ладнає з паличками, то виглядала такою засмученою, що я не міг на неї спокійно дивитися.

В цей момент моя сусідка була схожа на маленьку дитину, у якої відібрали солодощі. І яке серце таке витримає? 

Моє принаймні не змогло. Підсунувши свій стілець ближче до Полінки,  я взявся її годувати.

Хіба я міг залишити цю бідосю голодною? Звісно, що ні.

Поліна виглядала такою крихітною, безпорадною, кумедною і милою, що у мене виникло непереборне бажання попіклуватись про неї.

Подібне відбулося зі мною вперше. Хоча... Таку малу бідосю я теж зустрів вперше.

- Дякую, Калебе... Я вже наїлась,  - мило посміхаючись, видала Полінка.

Знову цей Калеб... Схоже, що наша письменниця  думає про свою книгу навіть, коли їсть.

- Будь ласка... Поліно, що ти будеш пити? Каву чи чай?

- Каву.

Наказавши своїй помічниці зробити нам дві кави, я повернувся до своїх паперів, щоб не гаяти дарма часу, а моя сусідка знову почала писати.

На столі ожив мій телефон. Виявилось, що це телефонував мій найкращий товариш, Влад.

Він запросив мене на завтра до себе в клуб, щоб відпочити і трохи розважитись.

Не встиг я покласти телефон, як біля мого столу з'явилась Поліна Грабалка, власною творчою персоною.

- А можна я теж з тобою в клуб піду? - поцікавилось це диво, кліпаючи довжелезними віями.

- Звісно, що ні. Я туди йду, щоб відпочити і не збираюсь  няньчитися з тобою, Поліно.

- Та зі мною не потрібно няньчитися. Я вже доросла... Ти мене навіть не помітиш...

- Ага... Важко буде не помітити в клубі когось з рожевим блокнотом в руках.

- А його не буду брати. Писатиму все у своєму телефоні...

- Поліно, я тебе собою не візьму і не проси.

- Чому? 

- Бо з тобою одні клопоти і ти - бідося, за якою треба постійно наглядати. А я хочу відпочити...

Невдоволено хмикнувши, Поліна повернулась на диван до свого блокнота. Час від часу вона кидала на мене сердиті погляди, але мовчала.

Яка ж вона кумедна... Дуже нагадує ображену маленьку дівчинку. Але в нічному клубі їй не місце.

Враховуючи її таланти, вона там точно щось вчворить.