9 Поліна

Після тривалих і дуже нудних нотацій, наш великий бос допустив мене у свій кабінет.

Він дозволив мені побути тут деякий час, якщо я нічого не буду чіпати і нікуди не буду лізти.

Теж мені... Цей Кирило так зі мною розмовляв, наче я маленька дитина. Дуже мені треба щось тут зачіпати... Все одно нічого цікавого в цьому кабінеті я не помітила.

Але ж який він нудний... Це ж справжній капець... Тричі сказав мені, щоб я тихенько сиділа на дивані і нікуди не сунулась. Особливо, коли його не буде на місці.

Але я  терпіла і мовчала, киваючи головою. На які тільки жертви не підеш заради свого творіння і майбутнього бестселера.

Спершу все йшло чудово. Мій Калеб сидів за столом і працював, а я могла скільки завгодно ним милуватись і творити.

Потім почали приходити підлеглі Кирила і заважати мені писати. Я докладала всіх зусиль і намагалась не дратуватись, щоб не відлякнути своє натхнення.

А далі стало ще гірше...

- Поліно, я маю піти на нараду... Ти можеш побути тут або піти прогулятись. Якщо бажаєш каву чи чай, то скажи моїй помічниці і вона тобі принесе, - промовив мій Калеб, підіймаючись з - за столу.

- А ця нарада буде довго тривати? - Поцікавилась я, важко зітхнувши.

- Думаю, що близько години, - відповів мені великий бос.

- Раз так, то я піду трохи погуляю і подивлюсь, як тут у вас все облаштовано.

- Сходи... Тільки... Поліно, ти ж пам'ятаєш те, про що ми з тобою розмовляли, - знову почав нудити Кирило.

- Так. Я все чудово пам'ятаю. Не хвилюйся... Я не влаштую тобі ніяких проблем, - запевнила я Мельника.

- Хотілося б у це вірити, - видав цей зануда, поглянувши на мене з недовірою.

Щойно Кирило пішов на свою нараду, я почала роздивлятись його кабінет. Першим ділом я всілась на стілець великого боса.

Я про це мріяла з того моменту, як увійшла сюди вранці. І тут до мене повернулось натхнення.

Картинки самі собою складались в голові в нові розділи. Оце так пре... Як же круто...

Я так занурилась у свій творчий процес, що навіть не помітила, як пролетіла ціла година.

Зі столу скотилась ручка Кирила і я присіла, щоб її підняти. Як на зло, вона закотилась аж під стіл. 

Трясця! Доведеться тепер її діставати. Я залізла під стіл і взяла ручку. Вже збиралась встати, коли двері кабінету різко відчинились.

- Ліндо, я ж казав тобі не приходити сюди, - почувся невдоволений голос Калеба і звук, який сповіщав про те, що двері замкнули.

Ааа!!! Що мені робити?! Встати і показати, що ці двоє тут не самі? Трохи незручно, але з ким не буває...

Саме так я і збиралась зробити, але не встигла, бо парочка, палко цілуючись припхалася до столу, під яким я сиділа.

- Кире, не будь таким суворим... Я так скучила, а ти все не з'являвся і навіть не телефонував...

- Я ж сказав тобі, що між нами все скінчено, Ліндо, - відповів Кирило.

- Подаруй мені ще один раз... Побудь зі мною на прощання... Я більше тебе не потурбую...

- Ліндо...

Довго мій Калеб не прутчався. Наступної миті на підлогу полетів його дорогущий піджак. 

Йой! Яка жахлива ситуація... Встати на ноги і сказати, що я тут? Чи почекати ще хвилинку або дві і побачити, як мій Калеб палає від пристрасті, а вже тоді зізнатись у своїй присутності?

Прийняти рішення я так і не змогла. Точніше не встигла, бо у мене раптово так закрутило в носі, що я пчихнула на весь кабінет.