8 Кирило

Коли я вчора вечером повертався з тренування  у спортзалі, то зустрів біля дому свою сусідку. 

Ця мала біда примудрилась вмовити мене взяти її собою на роботу. Я пручався, як міг, бо геть не уявляв це творче диво у себе в офісі.

Я здався лише, коли Поліна пригрозила, що впаде переді мною на коліна. Такого "щастя" мені точно не потрібно.

Не вистачало ще, щоб дівчата біля моїх ніг падали. Хтозна, що в голові у цієї письменниці любовних романів про Калеба і Анхеліку в голові?

А якщо, і справді, вчворить щось таке? Щоб зайвий раз не ризикувати, я неохоче погодився на її прохання. 

Не встиг я вийди із під'їзду, як відразу помітив  малу бідосю. Сьогодні її вигляд кардинально відрізнявся від того, що я бачив зазвичай.

Замість дівчиська в картатій сорочці чи кумедній футболці я побачив красуню в бежевій сукні, що обтягувала її наче друга шкіра.

І це були ще далеко не всі метаморфози, що відбулися із моєю сусідкою. Поліна зробила зачіску і макіяж і взула туфлі на височезних підборах.

Я був вражений побаченим, але виду не подав.

- Доброго ранку, пане Мельник! - Радісно привіталась зі мною авторка любовного фентезі.

Поліна виглядала на вісімнадцять - двадцять років. На її фоні я відчув себе якимось древнім старпером.

- Доброго. Тільки називай мене просто по імені. Домовились? - Промовив я, прямуючи до своєї автівки.

- Домовились. -  Відповіла моя сусідка, слідуючи за мною.

Сідаючи в машину, Поліна примудрилась добряче вдаритись головою. Ну, що за бідося?

Я запропонував їй повернутись додому і прикласти до голови щось холодне, але вона відмовилась, запевнивши, що з нею все добре.

Важко зітхнувши, я сів в машину. Я вже почав підозрювати, що сьогодні на мене чекає важкий день, але намагався бути оптимістом.

Ну що може накоїти ця дрібна роззява? Візьме свого рожевого блокнота і строчитиме там нові розділи, а я буду спокійно працювати.

Поглянувши на Поліну, я побачив, що вона вже взялась за свою писанину. Інколи дівчина зиркала у мій бік і це чомусь дуже мене веселило.

- Поліно, будь уважною та обережною і не привертай до себе зайвої уваги. Зрозуміла? - Промовив я, поглянувши на це творче нещастя, що вже почало гризти ручку.

- Як скажеш, Калебе... Ой! Кириле...

Почувши її відповдь, я важко зітхнув, бо був більше, ніж впевнений, що вона мене не слухала.

Он знову про свого Калеба почала торочити. Треба буде глянути  книги Поліни. Цікаво, що вона там пише.

Я спіймав себена тому, що вже не разів витріщався на коліна своєї сусідки.

- Поліно, скільки тобі років? - Сам не знаю навіщо я це запитав.

- Двадцять вісім... - Відповіла бідося, не відриваючись від свого блокнота і продовжуючи щось там писати.

Що?! Двадцять вісім?! Ця малявка з дитячим личком майже моя ровесниця?! Від почутого, я був у шоці.

На свій вік Поліна зовсім не виглядала. 

- Ой! - Почулося поряд.

Поглянувши туди, я побачив картину маслом. Виявилося, що це нещастя так старанно гризло свою ручку, що пошкодило її.

 Бідкаючись і кумедно лаючись, Поліна намагалась за допомогою вологих серветок прибрати чорнила з губ.

От як можна було примудритись таке втнути? Що за бідося?

Ми ще навіть до мого офісу не доїхали, а вона вже почала вичворяти.

Сьогодні точно на мене чекає важкий день...