6 Кирило

Поглянувши на свою дивну сусідку, я побачив, що вона гризе ручку, дивлячись кудись у вікно.

Дівчину так поглинули її думки, що вона не помічала нікого і нічого довкола, включаючи каву, яку їй щойно принесла офіціантка.

Я вирішив скористатись цією ситуацією у власних підступних цілях. Вставши з - за столу, я попрямував туди, де сиділа моя загадкова сусідка.

Підійшовши до дівчини з - за спини, я тихенько нахилився так, щоб заглянути в таємничий, рожевий блокнот і почитати її писанину.

Не встиг я прочитати про якогось там Калеба, що владно притис  Анхеліку до себе, як мою присутність помітили.

Мале нещастя швиденько закрило свого блокнота і невдоволено на мене зиркнуло.

- Вас не вчили, що не слід підкрадатись ось так до людей? - Обурено поцікавилась моя сусідка.

Оце так нахабство... Сама ходить за мною цілими днями, а я не встиг наблизитись, як вона вже сердиться... Капець...

- А ви, схоже, десь вчились сталкерувати. Я вже не раз помічав, що ви мене переслідуєте, - промовив я, склавши руки на грудях.

- І нічого я не переслідувала... Мені ж для роботи треба...

- І що це у вас за робота така? Що треба за мною всюди ходити? - Поцікавився я, піднявши брову.

- Ех... Добре... Я все вам розповім... Присядьте, будь ласка, - важко зітхнувши, промовила  русява малявка і закусила губу.

Я сів до неї за стіл та приготувався слухати. Такого я точно не очікував почути.

Виявлось, що мою сусідку звати Поліна Грабалка і вона пише любовне фентезі.

Не знаю, що там стукнуло в  талановиту голову цієї авторки, але вона чомусь вирішила, що я дуже схожий на головного героя її чергової книги. 

Того самого Калеба, що зажимався з якоюсь Анхелікою. Саме про нього я щойно прочитав в її блокноті.

- Тобто, коли я є десь неподалік, то до вас приходить натхнення ? - Уточнив я.

- Саме так, - радісно промовила Поліна.

- Дивно якось...

- Нічого дивного. Натхнення... Воно таке примхливе... То приходить, то тікає. Коли я вас бачу, то так надихаюсь, що можу відразу кілька розділів написати. Тепер розумієте? 

- Розумію...

- Ви ж не будете проти, якщо я буду тихенько за вами спостерігати. Мені кожна дрібниця важлива для книги... Те, як ви хмуритесь, як смієтесь, сердитесь... 

- Ну... Я навіть не знаю...

- Будь ласка... Я не буду вам заважати. Я перетворюсь на справжню тінь і ви мене навіть помічати  перестанете, - промовила Поліна, благально склавши крихітні ручки.

- Я...

- Для мене це неймовірно важливо, - сказала мала дивачка, дивлячись на мене своїми величезними синіми очиськами.

Дівчина виглядала так наче зараз вирішувалось її подальше життя. Дуже дивні ці творчі люди, але кожному своє...

От як  їй відмовити? Ех... Та нехай там ходить за мною. Хіба мені шкода? Звикну і перестану звертати на неї увагу.

Напише свою книгу і відчепиться від мене. Може, знайде собі новий об'єкт для натхнення?

- Добре... Якщо не будете мене зайвий раз турбувати, то я згоден...

- Супер! Дуже дякую! - Зраділа Поліна.

- Раз ми з усім розібрались, то допивайте свою каву і підемо додому. Чи у вас якісь інші плани?

- Ні. Ніяких планів, - запенила мене письменниця, допиваючи каву.

Мій товариш, помітивши, що я підсів за столик до дівчини, написав мені повідомлення, що йому вже час і драпанув до своєї чергової подружки.

Навіть боюсь собі уявити, що на мене чекає далі, враховуючи дивацтва  цієї творчої особистості .

Щось мені підказує, що я ще дуже сильно пошкодую про те, що погодився їй допомагати.