1 Поліна

Я вже випила дві чашки міцної кави, з'їла три бутерброди з сиром і пачку снеків, але натхнення до мене так і не прийшло.

Трясця! От як мені написати ще шістдесят розділів до цієї книги?! 

Всі свої ідеї я вже вичерпала  і тепер з сумом витріщалась  у вікно, надіючись на прихід довгоочікуваного Муза.

Ого... Стоп! А хто це там приїхав на такій крутій автівці?

Забувши про свої печалі, я всілася біля самісінького вікна і почала роздивлятись красунчика, що вийшов із автівки і попрямував до нашого під'їзду.

Коли таємничий незнайомець підійшов ближче, я зависла. В цей момент у мене в голові спалахнула уявна жовта лампочка, що сигналізувала про появу чергової класної ідеї.

Та це ж він! Це точно він! Саме таким і має бути головний герой моєї нової книги. Який типаж! Тримайте мене семеро!

У мене в голові відразу почали з'являтись сцени з його участю. Не гаючи ні секунди, я кинулась до свого ноутбука і почала писати.

Я творила нові розділи, не помічаючи нічого довкола. Через деякий час моє натхнення знову випарувалось наче його і не було.

Халепа! А все так добре йшло... Як по маслу...

Визирнувши у вікно, я з радістю помітила, що автівка мого  Калеба досі стоїть на тому самому місці.

Цікаво, а цей красунчик тут живе чи приїхав до когось у гості?

Звісно, що перший варіант мені підходив ідеально. Це ж чудово, коли прототип твого головного героя знаходиться так близько. 

Швиденько перевдягнувшись, я вийшла на вулицю, щоб поспілкуватись з нашими місцевими агентами розвідки і дізнатись останні новини.

Можливо, що наші бабці вже встигли щось винюхати про того багатія.

Як на зло, жодної бабці біля під'їзду не знайшлося. Схоже, що у них зараз час турецьких серіалів.

Подумки вилаявшись, я сіла на лавку і почала чекати. Я вирішила, що так точно не прогавлю свого солоденького Калеба і зможу знову надихнутись, побачивши його.

Час йшов, а красунчик так і не з'являвся. Навіть бабці не приходили. Я дістала з кишені телефон і почала переглядати останні повідомлення.

- Що за молодь пішла? Все у своїх телефонах сидять... - Почулося поряд невдоволене бурчання.

Піднявши голову, я побачила Галину Петрівну, крихітну, жваву бабцю, що жила в нашому під'їзді.

- Доброго дня, Галино Петрівно! - Радісно привіталась я.

Оце мені пощастило... Це ж найкращий агент місцевої розвідки. Ця бабця з фіолетовим волоссям і рожевою помадою, знала все і про всіх.

- Як справи, Полінко? - Поцікавилась бабця, бажаючи почути від мене щось цікавеньке, щоб потім розповісти своїм подружкам.

- Справи йдуть... А ви, часом, не знаєте  про те, чия то така крутезна автівка? - Запитала я, вказуючи на машину таємничого красунчика.

- Чого ж не знаю? Це машина нашого нового сусіда, Кирила Мельника. Він ще кілька місяців  назад купив в нашому під'їзді дві квартири і зробив з них одну двоповерхову. Багатий гад...

Почувши про те, що красунчик - це наш новий сусід, я так зраділа, що ледь втрималась, щоб не виконати свій дикий переможний танець, який я нікому і ніколи не показувала.

Не вистачало ще, щоб люди подумали про те, що я якась трохи пришелепкувата. Бо це не так. Я - творча і дуже емоційна натура.

Дізнавшись про все, що мені було потрібно, я вирішила драпати додому, поки Петрівна не надумала влаштувати мені допит з пристрастями, як вона це дуже любить.

Моя квартира знаходилась на четвертому поверсі, але я завжди піднімалась сходами. Десь читала, що це дуже корисно для здоров'я.

У мене в голові раптово виника нова ідея для книги і я пришвидшилась, щоб негайно її записати у свій блокнот, поки не забулась.

Я так поспішала, що не помітила того, що хтось йшов мені назустріч.

Наступної миті я наштовхнулась на щось велике та тверде і полетіла б вниз, якби мене не схопили чиїсь міцні руки.