1

З Валерієм я знайомий вже добрих два десятки років. З тих самих пір, як він поселився в нашому під’їзді, в квартирі тітки Олени. Відтоді ми стали якщо не друзями-нерозлийвода, то вже точно хорошими приятелями. Допомагали по-товариському одне-одному при потребі. У вільний час могли разом хильнути по кухлю пива. Інколи в довірливих розмовах ділилися наболілим, тим що накипіло на душі і хотілося хоч комусь розповісти.

В таких щиросердних бесідах я дізнався багато цікавого з минулого Валерія. Виявляється родом він був з невеличкого села. Народився і виховувався в багатодітній сім’ї. Після закінчення школи навчався в технікумі, згодом як належить відслужив у війську, а коли повернувся додому влаштувався працювати на місцевий цегельний завод. Там і зустрів свою майбутню дружину, з якою незабаром побрався.

Про цей епізод свого минулого, приятель розповідав неохоче, скупо. Єдине що мені вдалося делікатно випитати в нього, так це те, що сімейним чоловіком він був недовго, лиш неповних два роки. Результатом спільного подружнього життя стала маленька донечка. Причину розставання з дружиною Валерій категорично відмовився розголошувати. Підозрюю, що виною у всьому була чарка, до якої, говорячи відверто, товариш любив вряди-годі заглядати. Та то тільки мій здогад, бо приятель лиш раз роздратовано буркнув коротку фразу: «Не зійшлися характерами».

Розлучившись з дружиною Валерій не став повертатися в батьківську хату. Там і без нього було велелюдно. Став шукати собі різноманітні тимчасові пристановища. Як була хороша робота то винаймав якусь дешеву квартиру. Коли ж достатніх заробітків не було, то поневірявся де попадеться. Та найчастіше просто шукав одиноких жінок, котрі заради чоловічих рук пускали його пожити під своїм дахом. Ось так і зустрів Олену.

Варто пояснити, що тітка Олена у нашому під’їзді вважалася особою доволі неординарною. Не те щоб сусідка була жінкою легкої поведінки, однак і сказати що вона відзначалася якоюсь розважливістю, статечністю і солідністю, язик не повертався. За своє життя Олена мала двох чоловіків, котрі зникли невідомо де, як роса під промінням ракового сонечка, залишивши їй після себе по дитині.

Матір’ю сусідка виявилася абиякою. Чи то не мала до того хисту, чи може бажання, та своїх дітей вона практично не виховувала. Плачевний результат не заставив себе довго чекати. Старший син ще в підлітковому віці зв’язався з непевною компанією, зайнявся криміналом, а дальше, як звично, міліція, суд і тривалий термін у в’язниці. Молодша донька якийсь час вешталася без діла поки врешті-решт не поїхала на заробітки закордон. Більше про неї ніхто нічого і не чув.

Позбувшись дітей Олена недовго залишалася одинокою, бо швидко спіймала на свій «гачок» довірливого Валерія. Як їй це вдалося – можу лише здогадуватися. Напевне на самому початку цей бідолаха не мав прихистку над головою, то й за звичкою зголосився допомогти по-господарству за теплу постіль і поживну вечерю. А вже потім побачивши які в нього вмілі до майстерності руки, жінка й сама не захотіла відпустити чоловіка зі своїх чіпких тенет.

Однак не потрібно думати, що життя Валерія після цього стало легким та безтурботним. Зовсім ні. Я б навіть сказав навпаки, бо проблем і негараздів у приятеля побільшало. У тітки Олени був доволі специфічний характер. У нас, в домі, всі вважали її надзвичайно сварливою, конфліктною і недоброзичливою особою. Для такої розпочати гучний скандал, через якусь дрібничку, було звичною справою. Через це всі сусіди сторонилися та обминали її мов якусь інфекційну напасть.

Від такого, своєрідного, сусідського бойкоту Олени, найбільш непереливки звісно ж було Валерію. Жінка, коли знаходилася в поганому настрої, влаштовувала чоловікові такого прочухана, що все це чуло ледь не половина будинку. А вже якими словами вона лаялася на його, які прокльони при цьому лунали, і скільки брудних матюків тоді долітало до вух всіх сусідів вже краще й не згадувалося.

Зазвичай такі «розбірки» закінчувалися однаково. Люта, мов гарпія, Олена виганяла зі своєї квартири Валерія, приправляючи це дійство гучними побажаннями на кшталт: «очі б мої тебе більше не бачили», «пропади ти пропадом» та «не смій навіть наближатися до цих дверей». Бідолашній чолов’яга після такого «армагедону» був змушений шукати собі тимчасовий прихисток, на день-два, поки не вгамується жіночий гнів.

В такі моменти, я частенько впускав приятеля до своєї квартири. Жив самотньо, тож його присутність, аж ніяк не могла зашкодити комусь з моїх домашніх. Вечорами ми разом дивилися футбольні матчі чи детективні серіали. Інколи могли дозволити собі й по чарчині оковитої, щоб зняти стрес. Тоді я дозволяв собі деяку вільність і брав товариша на кпини. Мовляв, що він за чоловік такий, що дозволяє так принижувати себе.

На такі слова приятель скрушно зітхав, ковтав ще одну чарку горілки і пояснював мені, що не може він вже без неї. І справа зовсім не в тому, що йому нікуди подітися. Ще не такий старий, щоб не звити своє гніздечко, тай роботи ніколи не цурається. Просто прикипів душею до Олени. Ні, це зовсім не кохання, а щось зовсім інше. Прив’язаність, звичка, бажання бути поряд. Та й жінка вона непогана коли при доброму гуморі, турботлива, добра та щира. Й пропаде без нього в такі непрості часи.

Чуючи таке, я частково погоджувався з Валерієм. Знав бо з власного досвіду, що не промайне й кілька днів, як тітка Олена, погасивши свою лють, буде по сусідах і знайомих шукати Валерія. А знайшовши, прохатиме, щоб він повернувся до неї. Він же ніколи не комизиться, а збирає свій нехитрий скарб і покірно прямує за жінкою. Тоді в їхній квартирі запановує дивовижні тиша та спокій. Правда ненадовго, до чергового вибуху гніву в неврівноваженої тітки Олени.