9. The Kama…

Головним заняттям на день були пошуки квартири. Та що там, на найближчі дні. Іншим важливим завданням було якомога менше перетинатися з Матвієм.

-  …точно хочеш зараз іти до себе? – спитав він у той вечір.

- Хочу, - збрехала вона і втекла.

Здавалося, ніби він розумів її бажання краще, ніж сама. Бо стояти поруч з ним у темній кухні перед вікном, з якого відкривався краєвид на місто, було надто вже приємно. Їй справді не хотілося йти до себе, але ж і лишатися з ним не хотілося! Чи хотілося?

Взагалі-то, що конкретно означало те «лишитися»? Стояти так, доки не почне світати? Влаштуватися на килимі у вітальні і говорити до ранку? Чи заснути разом у його ліжку?

На жаль, Дарина не уточнила, тож залишалося мучитися цікавістю, яка періодами переростала у несанкціоновані фантазії.

- Ненормальна! – казала вона собі в такі моменти.

Пошуки квартири були справою не з легких. Вона зайшла на кілька сайтів агентств нерухомості і взялася за голову. Від цін на невеликі однокімнатні квартири в очах щипало. Хороше житло в центрі або в районі поруч з роботою коштувало мало не половину її цілком непоганої зарплати. А ще депозит, а ще комісія ріелтору… Було кілька дешевих варіантів, але надто далеко від роботи. Оренду кімнати в квартирі разом зі сторонніми людьми навіть не розглядала. Знову ділити з кимось житло? Після двокімнатної квартири на сімох людей вдома і тісної кімнатки в гуртожитку з трьома сусідками – нізащо! Окрема квартира, і крапка.

Кінець кінцем вибрала два більш-менш підхожі варіанти і вже хотіла телефонувати домовлятися про те, щоб подивитися, але тут виникала інша проблема. Їхати зараз маршрутками – не найкраща ідея. Таксі – дороге задоволення. Та й трохи слабкою ще почувалася, побоювалася сама кудись вирушати. Просити Матвія – ще гірше, знову почуватиметься зобов’язаною.

Може він має рацію і варто перечекати свята? Дійсно, вона зміцніє, відновить здоров’я, а тоді можна й шукати. Але в такому разі доведеться провести у Матвія ще пару тижнів.

Дарина мучилася з цією дилемою цілих три дні і навіть зателефонувала порадитися до єдиних людей, у яких могла просити поради, – мами і Артема.

Друг нарікав, що не може зараз допомогти, бо якраз поїхав у відрядження на пару днів, і радив таки пожити поки що у родича. Мама висловилася ще більш категорично:

- Навіть не думай собі дурного! Тебе що, виганяють? Сама ж казала, квартира Матвія велика, його немає цілими днями. Сиди і одужуй! У разі чого перед Різдвом Марина повернеться, візьме тебе до себе, доки не знайдеш нової квартири… Слухай, може я таки вирвуся на деньок до тебе, їсти привезу?

Цього ще бракувало. Вона тут сама в гостях, а якщо ще й мама приїде… Дарина думала, як цього разу відмовити маму, але рішення напрошувалося саме собою. Мало не заплескала в долоні, коли зрозуміла, як краще вчинити. Одразу двох зайців і вб’є – і рідних побачить, і від Матвія буде подалі. Дійсно, і чого сидіти у Львові всі свята, коли на роботу аж після Різдва? Вона поїде додому!

- Мам, я сама приїду! – заявила Дарина. – Пару днів ще полежу, стане краще, то приїду на Новий рік і Різдво. Чого тут сидіти? Скучила за вами всіма, та й тато повернеться, я вже пів року його не бачила.

- А точно здужаєш? Тобі ж важно буде поки що їхати.

Дарина запевнила, що впорається, пообіцяла приїхати живою й здоровою, хоч мама не надто схвалювала таку ідею.

Вона нетерпляче чекала вечора, щоб нарешті показатися Матвію на очі і розповісти новини. Його не було довше, ніж зазвичай. Вже й повечеряла, пройшла свої онлайн-курси, потинялася квартирою, а він досі не повернувся. Була десята, коли не витримала і пішла у свою спальню. Ввімкнула новий лакорн [так називають тайські серіали], який давно хотіла подивитися, й не помітила, як заснула.

Снилося щось моторошне. Дарина стрепенулася і мало не підстрибнула на ліжку. Важко видихнула, зрозумівши, що то був лише сон. Тільки тепер усвідомила, що в кімнаті вимкнене світло, а вона ж не вимикала перед тим, як заснути. Шкірою пройшовся неприємний морозець. Після поганого сну було страшно навіть рухатися в темряві і вставати з ліжка. Дарина нащупала смартфон і ввімкнула ліхтарик. Обережно посвітила в різні кутки, переконуючись, що сама, а тоді швидко підвелася і на пальчиках перебігла до вимикача. Це вперше в післяопераційний період дозволила собі таке швидке пересування. Живіт незадоволено посмикував, нагадуючи, що рано ще бігати.

У кімнаті й справді не виявилося сторонніх – ні тобі привидів, ні злодіїв. Може, Матвій повернувся – заходив, доки спала, і вимкнув світло?

Дарина вирішила зійти на перший поверх і перевірити. Була лише одинадцята, навіть якщо й повернувся, навряд чи вже заснув.

Вона обережно спустилася у темну вітальню, прихопивши з собою його картату сорочку, яку досі не віддала.

Ні в передпокої, ні в кухні не світилося, тож пішла коридором у бік Матвієвої спальні. Вже хотіла постукати, але побачила світло, яке лилося з-під дверей кабінету.

- Матвію, ти тут? – спитала, легко постукавши у двері.

- Заходь.

Дарина обережно прочинила двері і вперше зайшла у цю кімнату. Матвій сидів на дивані праворуч. На його колінах лежали якісь аркуші з незрозумілими схемами, у руці був олівець.   

- Привіт! Це ти вимкнув мені світло?

Він кивнув.

- Було надто тихо. Зайшов, а ти спиш, то й вимкнув.

- А, ясно. Я тут… Ось, твоя сорочка.

Вона поклала сорочку на диван біля Матвія, і він нарешті підняв очі від своїх схем.

- Можеш залишити собі.

- Навіщо ж мені твоя сорочка… Я її випрала, не хвилюйся!

- Гадаєш, я не хочу брати назад, бо ти її носила?

- А чому тоді?

- Бо тобі у ній гарніше, ніж мені. Я подивився б ще.

Ну знову він! Дарина навіть не знала, що доцільніше зараз – червоніти чи вкотре рішуче просити не говорити такого. Однак згадала, що не червоніти і сваритися прийшла.