8. Артем, нічне місто і прохання

Матвій не припиняв дивуватися з себе. І чого тільки він з нею панькається? Турботливість чи уважність до інших ніколи не були його сильними рисами.

Точно, стовідсотково – вся справа у тому, що вона надто гарненька. А ще кумедна, коли обурюється, дуже вже приємно потішатися. І мила, коли нітиться чи соромиться. З кожною гарненькою, милою і кумедною дівчиною приємно панькатися, так же? Так.

Ось про що він думав, відкриваючи двері другу Дарини.

- О, привіт, я Артем, - той одразу і простягнув руку для привітання.

- Привіт. Матвій.

Артем був високим і таким худющим, що навіть товста зимова куртка не додавала об’єму. Тримав у руці велику шапку з кумедним балабоном, а іншою долонею наспіх пригладжував розкуйовджене волосся.

Матвій кивнув на двері у вітальню.

- Дарина там. Їй треба повечеряти і відпочивати. Тому можеш забрати ключі і...

Він не договорив не тому, що вирішив ввічливо промовчати напутнє «і йти собі», а тому, що з вітальні гукнула Дарина:

- Артеме, це ти?

Хлопець пройшов у кімнату. Матвій ступив слідом, але залишився у дверях, притулившись плечем до одвірка.

- Привіт! Ти як? Я тут тобі твоєї улюбленої гарячої випічки приніс.

Артем закопошився і дістав з рюкзака паперовий пакет. Кімнатою одразу рознісся апетитний аромат.

- Дякую!

Дарина широко усміхнулася і взяла пакет, одразу ткнувши носа всередину.

- Вибач, що смикаю тебе. Ось ключі.

Хлопець взяв ключі і запевнив, що все гаразд, йому не важко. Він ніяково тупцяв на місці і потайки оглядав кімнату, періодично позираючи на господаря у дверях.

Матвій ж так пильно дивився на гостя, ніби намагався знайти у ньому брак. Кінець кінцем впевнився, що браку немає, але й щось варте уваги теж відсутнє. Хоча, здається, Дарина так не думала – вона в подробицях розпитувала друга про його справи, цікавилася роботою і розповідала, що у неї нового за ці дні. Говорила так жваво, і ні тобі засоромитися, ні знітитися… Гм, може вони й дійсно просто друзі.

Артем спитав, як її самопочуття, і Дарина запевнила, що вже краще. На цьому Матвій вирішив, що пора переривати миле дружнє вуркотіння.

- Дарині пора йти їсти і відпочивати, - сказав до Артема.

- А, так, я вже йду.

Хлопець натягнуто усміхнувся, а Дарина спантеличено витріщилася на свого троюрідного брата. Добре бачила, як він пильно спостерігав за ними всю розмову, хоч з ввічливості міг би й залишити удвох. Але що могла сказати – це ж його дім.

- Гаразд, тоді ще раз дякую, Артеме! Я зателефоную.

- Ага, бережи себе.

Хлопець підійшов до дивана, нахилився і поцілував Дарину у щоку, одночасно легко обійнявши за плечі. На її вустах розквітла усмішка, а от вуста троюрідного брата стислися в тонку грізну лінію. Так просто друзі чи не просто?

Артем вийшов разом з Матвієм у передпокій. Тепер вже він пильно придивлявся до цього родича Дарини.

- Ти їй точно брат? - спитав.

- Що, не схожі? Може тому, що троюрідні, - Матвій не приховував іронії. Факт, що вони не кровні родичі, вирішив не уточнювати. – А ти їй точно друг?

- Ну, не подруга ж.

Така відповідь Матвія цілком влаштовувала – якби Артем був для неї кимось більшим, одразу окреслив би межі.

Друг затупцяв на місці і раптом перейшов на шепіт. Певно, щоб та, про кого говорили, не почула.

- Слухай… Даринка іноді любить показати характер, але вона хороша і розумна. І ще трохи наївною буває, тому...

- Хочеш сказати «не ображай її, бо я приїду і начищу тобі пику»? Не хвилюйся, не ображу.

Взагалі-то Артем був не з тих, хто оперує такими поняттями і силою кулаків, тож намагався ввічливо попросити «потурбуйся про неї, будь ласка», але можна й так.

- Добре тоді, дякую.

Коли він пішов, Матвій одразу покликав Дарину вечеряти.

Сідаючи за столик, вона спитала те, від чого вже кілька годин дивувалася:

- Ти любиш готувати?

- Люблю. Це гарний спосіб розвантажити голову і відволіктися, зосередитися на чомусь іншому, окрім… гм, роботи. Правда, нечасто маю на таке час.

Дарина з розумінням кивнула, подумки ставляючи йому плюсик.

За хвилину на столі з'явилися дві тарілки з сірою кашкоподібною сумішшю і грінки. Вигляд не надто приваблював, але пахнуло так, що живіт одразу забурчав у передчутті.

- А що це?

- Грибний крем-суп. Лікар казав тобі їсти більше рідкого.

Це вже надто було схоже на турботу. Дарина нахилилася над тарілкою і тихо сказала:

- А ти казав, що не нянька.

- Я не няньчуся, а з корисливих цілей намагаюся якнайшвидше тебе виходити.

- Щоб швидше зникла з-перед твоїх очей?

Матвій подивився з-під лоба і прищурився. Запитання вирішив проігнорували.

- Їж, доки зовсім не вистигло.

Суп так само добре смакував, як і пахнув. Вона добре розрізняла грибний смак і якісь овочі, певно картопля й морква, однак більше сказати не могла. Взагалі Дарина ніколи не була вибагливою до їжі – не в тих умовах виросла, тому їла все, іноді й не вникаючи, що саме в тарілці.

Вечеряли мовчки, доки вона нарешті не вирішила поговорити про насущне.

- Я завтра ж почну шукати квартиру, сподіваюся, за тиждень знайду. До наступних вихідних могла б переїхати.

- Знов за рибу гроші.

Він зітхнув і відклав ложку.

- Малоймовірно, що зараз, перед святами, та ще й у поспіху ти знайдеш нормальний варіант. Поживи у мене, доки не наберешся сил і закінчаться свята, а після Різдва спокійно знайдеш щось.

- Все одно спробую. Я б не хотіла завдавати незручностей.

- Мені цілком зручно.

- Але незручно мені.

- Бо ти занадто горда. Якщо тобі пропонують допомогу, треба її просто приймати і не показувати на кожному кроці, що можеш сама.

Дарина доїла останню ложку і відставила тарілку.

- Дякую, дуже смачно. І за все інше дякую.

Він мотнув головою і підвівся.