5. Не на його смак

Зовсім здурів. Ось як Матвій коротко описував те, що відбувалося. Почав заглядатися на дівчинку, яка зовсім не на його смак. Саме так, на «дівчинку». Мама мала рацію, вживаючи це слово. Дарина була дорослою віком і на словах. Помітно, що розумна, з характером і переконаннями. А з іншого боку – безпорадна дитина, якій іноді не завадить добряча прочуханка.

І так, Матвію, не на твій смак. Бо нічого більше навіть голову повертати в бік… Вистачило однієї.

Її переконання не подобалися найдужче. Шість років тому Матвій зарікся мати справи з дівчатами, які на перше місце ставлять кар’єру. Після того – лише короткочасні зв’язки.

Чи може це кількамісячна відсутність сексу так діє, що вже на першу-ліпшу гарненьку дівчину заглядається? Він спробував згадати, коли востаннє був з дівчиною, але спроба провалилася. Восени? Влітку?

Пора було когось знайти. Найпростіший спосіб – «Тіндер». Швидко і без обов’язків.

Матвій сам до себе кивнув, задоволений ідеєю, і повернувся до роботи. На душі прямо полегшало – знайде когось, позбудеться цієї сексуальної напруженості і перестане витріщатися на свою зведену троюрідну сестру.

Довгими днями, доки Матвій був на роботі, Дарина займалася тим, що проходила онлайн-курси, а в перервах тинялася квартирою. Іноді дивилася телевізор, пила на балконі чай і спостерігала за містом, їла, просто ходила туди-сюди. З кожним днем слід від операції все менше давав про себе знати, хоча багато ходити було не дуже зручно. Проте лікар казав рухатися, тому вона старалася.

Якогось дня зацікавилася журналами про будівництво і архітектуру, які знайшла у вітальні. Ще поговорила по телефону з мамою. Вона хотіла вирватися на день у Львів провідати дочку, але Дарина запевнила, що не варто. Вирішила, що буде незручно, якщо ще й мама сюди приїде.

Проте апартаменти Дарина таки змогла тепер гідно оцінити. Коли годинку посидиш на одному балконі, годинку на лоджії, годинку в одній вітальні і годинку в другій, все ж цікавіше, ніж якби довелося проводити весь той час у квартирі площею двадцять чотири квадратні метри.

Усе б чудово, якби не одне «але» – сидіти без діла було для неї в новинку. Тому в п’ятницю ближче до обіду зателефонувала на роботу, перекинулася кількома словами з інженером-технологом, а тоді зі слюсарем з контрольно-вимірювальних приладів. Обидва запевнили, що за час її відсутності жодних форс-мажорів не сталося, а її обов’язки поки що розділені між кількома працівниками інженерно-технічної служби.

Дарину мало заспокоювало, коли її робота робилася за неї, але плюс принаймні був у тому, що таки робилася. Хоч якщо зовсім чесно, хотілося, щоб без неї там був завал – тоді можна було б швидше повернутися і перестати байдикувати. Бо тільки якщо буде зовсім завал, начальник її покличе. Богдан Іванович, цей добрий енергійний дядечко, ставився до Дарини як до дочки, а не підлеглої (що її порою дратувало), тому й суворо заборонив потикатися на роботу до Різдва.

Навіть у суботу Матвій поїхав зранку у справах, сказав, що повернеться пізно. Не те, щоб Дарині хотілося його товариства, але й сидіти наодинці цілими днями вже почало набридати.

Вона сяк-так приготувала їсти – зробила омлет з грінками і салат. Сяк-так, бо кулінарія не входила в число її сильних сторін. Дарина уміла готувати омлет, кілька салатів і борщ. Щиро вважала, що цього достатньо.

Пообідавши, вирішила знову братися за навчання. За тиждень у лікарні вона мало не на пам’ять завчила правила дорожнього руху – давно збиралася це зробити, але все не знаходила часу. Навесні можна нарешті записатися на водіння.

У списку планів були ще кілька онлайн-курсів, і Дарина вирішила скористатися моментом. Почала курс «Розробка та оформлення технічної документації», але вже на першому вебінарі зрозуміла, що всю ту інформацію й сама чудово знає. Тому видобула з рюкзака свій товстезний блокнот, ручку і почала проходити курс «Бізнес-англійська», де було трохи більше нового й корисного.

День за навчанням з короткими перервами, щоб поїсти і розім’ятися, плавно переріс у глибокий вечір. Коли Дарина нарешті відклала англійську, була десята вечора.

З навчанням вона сиділа у мансардній вітальні й тепер спустилася на перший поверх. Вирішила, що не почула, як Матвій повернувся, але, як виявилося, ні – його досі не було.

- І де він так довго… - бурмотіла до себе.

Вона випила чаю, повешталася квартирою ще і подивилася якесь шоу про дику природу, але він так й не повертався.

У жодному разі не скучила, але хотілося побачити якусь живу людину. Бажано його.

Зрештою, її троюрідний брат мав трохи паскудні погляди, переконання і замашки, але попри це не здавався поганою людиною. Щось було у ньому затишне.

Даринині щоки ще кидало в жар, коли згадувала ту перев’язку, тому всі наступні робила самотужки. Сама собі дивувалася, чому так легко при ньому ніяковіє. Працюючи у чоловічому колективі, звикла не червоніти від липких жартиків. Спокійно ігнорувала залицяння, навчаючись в університеті в майже повністю хлопчачій групі. А тут на тобі.

Вона здалася, коли годинна стрілка почала наближатися до півночі. Страшно хилило на сон, тож вимкнула світло у вітальні і у цілковитій темряві почала підійматися сходами на мансардний поверх.

Вже була на останніх сходинках, коли вхідні двері гримнули. Миттю прояснівши і відігнавши сон, Дарина розвернулася і почала повільно спускатися назад.

Світло у передпокої ввімкнулося, і там почулося якесь вовтузіння. У дверному отворі, що відділяв вітальню від передпокою, нічого не було видно, але через нього падало достатньо світла, щоб Дарина бачила, куди йде.

Вона спустилася і кинулася до дверей, гукнувши троюрідного брата.

- Матвію… Ой.

Те, що побачила, змусило щелепу опуститися, а щоки – вкотре почервоніти.

Він притискав до вхідних дверей якусь дівчину. Щось так наполегливо шукав губами на її шиї, що вона заплющила очі і розтулила вуста, випускаючи стогони. Пальта обох вже лежали на підлозі біля дверей.