4. Ич, яка нечема

Дарина проклинала ту хвилину, коли не стримала на язиці: «Мамо, я в лікарні, але ти не хвилюйся, вже сьогодні виписують»...

Її мама була як всі мами – прохання «не хвилюйся» не розуміла. Запасу її любові і турботи з головою вистачало на п'ятьох дітей, так що ніхто не був обділеним тією любов'ю попри брак матеріальних речей. Тому перше, що зробила мама, почувши новину, – хутко зателефонувала тітці Марині. Не те, щоб вони були близькими, але завжди треба мати таких родичів, про яких можна не згадувати роками, доки не стануть у нагоді.

У мами таких родичів було чимало, але у Львові – лише тітка Марина. Щоправда, ще Оля, рідна племінниця тітки Марини, тут вчилася і живе. Але її Дарина нізащо б про допомогу не попросила, свят-свят! А, і ще мамин двоюрідний дядько! Щоправда, той взагалі п’яниця і малоприємний тип – Дарина перетнулася з ним один раз у дитинстві, нагрубіянила, почула про себе обурене «Ич, яка нечема!» і після того не бажала мати справ.

У всякому разі, через цю мамину ідею вона тепер стояла перед своїм троюрідним братом ні в сих ні в тих.

- Краще я тобі допоможу, - запропонував він.

Хоча де там, стверджував.

- Не треба, я сама! – вигукнула різко і оповила руками живіт.

- Незручно буде. Ще розляпаєш мені йод на пів квартири. Ходи сюди.

Вона не порухалася, тож Матвій узяв її за плечі і легко підштовхнув до дивана.

- Ну, це трохи… Я справді можу сама впоратися.

- Звісно, ти зі всім можеш впоратися сама.

Матвій сів на диван і смикнув її на себе, поставивши між своїх широко розведених ніг.

- Підніми кофту.

У топі найбільш незручних моментів дня цей займав впевнену першу сходинку. Дарині здавалося, що Матвій помітив її ніяковість, хоч і бровою не повів.

Вона вчепилася пальчиками у свій грубий в’язаний светр і підняла зовсім трішки, так щоб оголити перев’язку з правого боку. Однак Матвій взяв її руку у свою і підніс вгору, змушуючи задерти светр мало не до самих грудей.

У дурнішій ситуації ще не була. З одного боку, це ж просто перев’язка. Та й він її родич, хай і далекий. Тобто, на приставання не схоже. Але чого ж так незручно? Якраз тому, що родич, чи тому, що загалом привабливий хлопець? Чи тому, що стояти з оголеним животом перед привабливим далеким родичем, якого знаєш пів дня, таки не надто комфортно?

Вона геть заплуталася і мимоволі зітхнула. Але раптом стало ще незручніше – Матвій розстібнув ґудзик на її джинсах і трішки відгорнув їхній край.

- Що ти робиш?

Дарина відскочила б назад, але ноги налилися оловом, та й не настільки вже одужала для різких рухів.

- Бачиш же, що заважає.

Джинси з високою талією справді трохи прикривали місце пов’язки, але це не виправдовувало його безцеремонності! Вона глянула вниз і почервоніла – тепер з-під джинсів ще й виглядали трусики. Чорні. У квіточку.

Матвій обережно зняв бинт, приклеєний до живота тонкими лейкопластирами. Шрам під пов’язкою виявився сантиметрів вісім уздовж, ще був червоним і зі струпами, хоч шви вже й зняли.

Йому коштувало великих зусиль зосередитися саме на шрамі, коли прямо перед очима такий тендітний, красивий дівочий животик найбільш спокусливої форми з можливих – не плоский і переораний пресом, а з легкою, ледве помітною оку округлістю.

Він важко ковтнув і змусив себе робити те, на що підписався. Узяв шматочок вати, вмочив у йод і обережно почав водити вздовж шраму, тоді – по місцях поперечних швів.

- Ой, - раптом інерційно зойкнула Дарина, коли його пальці чіткіше відчулися на її шкірі.  

Однак Матвій потрактував той зойк по-своєму.

- Щипає?

І перш ніж встигла відповісти, нахилився до її живота і легко подув на шрам. Його губи зупинилися за два-три сантиметри до шкіри. Дарина лише витріщилася, не у стані ні поворухнутися, ні щось сказати. Сироти розгулялися по всьому тілу, а серце загупало десь у вухах.

Якщо щось і пощипувало, то це його губи, які окремо від притомної частини голови мало не вирвалися вперед, щоб зовсім притулитися до її животика. Матвій відхилився і спитав:

- Пов’язка ще треба чи так залишити?

Чи то їй здалося, чи його голос трохи охрипнув.

- Пов’язка? А, точно… - розгублена, вона й сама забула, яка головна ціль цієї процедури. -  Лікар казав, що можна. Так, тобто… Поносити ще трохи, щоб одягом не натирати.

Матвій дістав з аптечки бинт і обережно склав пов’язку такої ж форми, яка була до того. Далі видобув котушку лейкопластиру і ножиці.

Дарина затамувала подих, коли теплі пальці знову ковзнули животом, приклеюючи пластир. Чи то з обережності, чи просто навмисно він не квапився, робив все максимально довго – за той час медсестра у лікарні вже трьом пацієнтам такі пов’язки зробила б.

Покінчивши з перев’язкою, Матвій, ніби випадково, ковзнув тильною стороною пальців її животом трішки нижче пупка. Навіть поправив і застібнув джинси, й тільки тоді Дарина з полегшенням опустила светр.

Він подивився на неї знизу вверх і сказав:

- Можеш знову дихати.

Якщо до цього її щоки мали відтінок свіжої весняної редиски, то зараз стали буряковими. Від сорому Дарина ладна була провалитися під землю, чи то пак, на восьмий поверх (хоча ні, таки під землю через усі вісім нижніх поверхів). Найдужче навіть не від того, що знітилася через просту процедуру, а від того, що Матвій це помітив.

- Дякую, - прошепотіла, ховаючи очі.

Він підвівся, мить мовчки дивився на неї і врешті сказав:

- Я таки піду ставити чай. У тебе навіть живіт холодний.

Та невже? А здалося, у піт кинуло.

За п’ять хвилин вони сиділи за кухонним столиком. Дарина не хотіла жодного чаю, мріяла знову швидше потрапити у ліжко і заснути. У її спальні й справді було холодно, навіть під кількома ковдрами, але та кімната видавалася раєм після тижня у палаті, де постійно рипали двері, ночами хтось ходив, хтось хропів, хтось говорив по телефону.