3. Розкіш, холод і дискусія

- Як для родички, ти занадто гарненька, - пояснив Матвій, перш ніж піти геть.

Ще застиг у дверях і кивнув на поличку у шафі, де лажали запасні ключі, але сказав нікуди не виходити, якщо щось знадобиться – телефонувати.

Дарина добру хвилину стояла у передпокої, намагаючись зрозуміти, що це щойно було. Занадто гарненька?

- Родички мають бути потворними, чи як? – пробурмотіла до себе.

Якщо це було щось на кшталт компліменту, то краще б мовчав. На її суб’єктивну думку, найгірша річ у світі – непрохані компліменти. Чомусь деякі хлопці думають, що кожна дівчина тільки й чекає похвал на кшталт «гарненька» чи «красуня». Пфф.

Дарина нарешті зняла свій пуховик і повісила на вільний вішак у шафі. Роззулася, сівши на м’який пуф, а тоді підступила до вхідних дверей, щоб розібратися, як взагалі працюють численні замки на них. Для людини, яка возиться з куди складнішим обладнанням, справа виявилися елементарною. Вона замкнулася зсередини і пішла досліджувати квартиру.

А досліджувати було що! Двері прямо вели у велетенську кухню з лискучим бордовим гарнітуром, короткою, а-ля барною, стійкою з високими стільцями, квадратним столиком біля округлого панорамного вікна на всю стіну. Дарина поозиралася і повернулася у передпокій. Звернула ліворуч і опинилася у коридорі з чотирма дверима. Перші праворуч вели у туалет, наступні – у ванну. Вона підійшла до дверей прямо і обережно прочинила. У вузькій щілині побачила стіл з ноутбуком. Подумала, що то кабінет, і зачинила двері, вирішивши не пхати носа куди не слід.

Двері ліворуч вели у велику спальню, схоже, Матвієву. Сюди теж вирішила не заходити, лише зазирнула і побачила темно-коричневий гарнітур, низьке широке ліжко, двері на балкон.

Та частина апартаментів, яку вже оцінила, була більшою, ніж квартира батьків і її орендована халупа разом взяті.

Дарина повернулася у передпокій і звернула з нього у велетенську вітальню з плазмою на пів стіни і ще одним заскленим балконом. У кутку були сходи на другий поверх.

Почувалася відвідувачкою у музеї – боялася зайвий раз до чогось торкнутися і мимоволі шукала поглядом по кутках під стелею камери. Жодних камер, звісно, не було, але апартаменти все одно більше скидалися на якесь публічне місце, ніж на дім. Вона посиділа хвилин зо п’ять на довгому м’якому дивані, набираючись сил, а тоді піднялася на мансардний поверх.

Якщо на першому поверсі підлога була теплою, то на другому виявилося помітно прохолодніше. Ноги у грубих зимових шкарпетках і гостьових капцях мерзли – мабуть, тут не було ввімкнене опалення. Вийшовши сходами, опинилася у ще одній вітальні з двома великими вікнами в даху, що йшов під укіс. Ліворуч була тісненька темна кімнатка з двома дверима – одні вели в комору, інші – у маленьку спальню з одним вікном у даху.

Вона повернулася у вітальню і пішла прямо. Кімната, у яку потрапила, змусила охнути. То була велетенська спальня, певно та, яку Матвій відвів їй. Трохи ближче до правої стіни стояло двоспальне ліжко на високих ніжках, якраз над ним було велике вікно у даху – зручно лежати і дивитися на небо. Біля стіни праворуч стояла величезна шафа-купе, а навпроти – туалетний столик з дзеркалом. Простора ванна кімната була відділена лише широкою напівпрозорою шторою, а вже звідтіля йшли ще одні двері у туалет.

Проте в кутку з боку телевізора було ще двоє дверей. Дарина вже навіть не могла вигадати, які кімнати у цьому домі ще можуть бути. Знову охнула, відчинивши перші двері. За ними виявилася сауна, про яку казав Матвій. Стіни, підлога, г-подібна мурована лава і умивальник у кімнаті нагадували мозаїку чи якусь піксельну графіку – маленькі квадратики коричневого, білого, бежевого кольорів чергувалися у довільній формі. А от останні двері відкривали велику засклену лоджію з диванчиком і журнальним столиком.

Дарина повернулася у спальню і сіла скраєчку на ліжко. Місце, в якому опинилася, виглядало настільки нереальним, що хотілося ущипнути себе. Як людина, чия спеціальність – вимірювання, швидко прикинула, що площа апартаментів – близько двохсот квадратних метрів! Оце так… Вона не просто не була раніше у подібних квартирах, але навіть не замислювалася про те, що такі бувають. І на біса одному неодруженому хлопцю таке житло?

Від цього масштабу було тільки тоскно, хотілося якнайшвидше повернутися у свою маленьку орендовану халупку. Скромна квартирка, яку вона винаймала за власні, чесно зароблені гроші, була куди милішою і ріднішою, хай і геть жалюгідною порівняно з цими хоромами. Слід довести своєму турботливому троюрідному брату, що вона може сама про себе подбати, щоб він якнайшвидше відвіз її додому. Дарина сподівалася, що затримається тут лише на пару днів. До того ж, тягнути довго не можна – зі старої квартири треба з’їхати впродовж двох тижнів. Добре, що є трохи вільного часу на пошуки – начальник дозволив виходити на роботу аж після Різдва, хоч лікарняне й не було таким тривалим.

За кілька хвилин, доки сиділа на ліжку у роздумах, вона геть промерзла, тож повернулася на перший поверх.

З передпокою почулося пілікання смартфона, який залишила у рюкзаку.  

- Ти вже вдома? – почула у слухавці.

Артем, її єдиний близький друг, говорив важко хекаючи, вочевидь кудись йшов.

- Не зовсім. Я у троюрідного брата.

- О! Чому?

- Мама, як завжди, втрутилася.

Дарина коротко пояснила, як опинилася у родича, якого вперше бачила, і поцікавилася справами Артема. Виявилося, що у нього наступного тижня відрядження на два-три дні. Хлопець порадів, що вона не залишиться зовсім сама.

- Ну, а що за брат? – спитав. – Нормальний?

Дарина завагалася.

- Пихатий трохи, але раз допоміг, мабуть, непоганий. Тільки мені не дуже тут комфортно.

- Квартира тісна?

Артем сказав це так співчутливо, що їй стало сумно-смішно.

- Ага, дуже. Два поверхи, два балкони, лоджія, три спальні, кабінет, дві здоровенні вітальні, навіть сауна, уявляєш?