2. Антиковзка підошва

- Ти ж теж можеш послизнутися. Тоді обоє впадемо.

Дарина запротестувала на словах, але при цьому міцно обійняла його за шию, щоб втриматися. Перелякалася можливого падіння і зовсім забула, що перебуває в руках хай і далекого родича, але ж незнайомця. Тільки от серце чогось неприємно зашаруділо.

- У мене черевики з антиковзкою підошвою.

Не те, щоб це дуже заспокоювало, але довелося довіритися. Більше турбувало, що Матвій загороджував нею собі огляд і погано бачив, куди йшов. Однак, на диво, з доріжки не збився і ніс Дарину прямісінько до стоянки. Ковзанка під ногами давно закінчилася, але справи не чекали, тож він вирішив занести ношу прямісінько до авто замість того, щоб дозволити їй повільно шкандибати самій.

Матвій бережно опустив Дарину на землю поруч з дверцятами. Доки ніс, шапка зсунулася їй на очі, і тепер, дезорієнтована, дівчина оступилася й була б стукнулася спиною об авто, якби він не притримав за плечі.

- Обережно. І на майбутнє – наступного разу не грубіянь мені й не іронізуй, якщо потім збираєшся про щось просити.

Він знову затримав погляд на пухких губах і маленькому акуратному носику, який виглядав з-під шапки, і важко ковтнув. Врешті поправив ту шапку, відкриваючи очі, які одразу вкололи обуренням.

- Це хіба я іронізую? Хто почав про… сімнадцять… років і…

Кожне наступне слово Дарина говорила тихіше, втрачаючи впевненість від пронизливого погляду троюрідного брата.

І взагалі, що це з нею? Завжди уміла за себе постояти, але щоб отак починати спілкування з новою людиною з колючих словечок – вперше. До того ж, він її родич, і навіть от приїхав з лікарні забрати, в руках переніс через ковзку доріжку… Ні, треба подякувати і постаратися бути ввічливою. Просто потерпіти пів години дороги, доки відвезе її додому.

- Гаразд, вибач. Дякую, що приїхав по мене і допоміг.

Дарина подивилася на нього знизу вверх і спробувала зробити інтонацію максимально примирливою.

- Отак краще.

Матвій відчинив дверцята і допоміг влаштуватися на передньому пасажирському сидінні. Вона аж втислася у спинку сидіння, коли він перехилився через неї, застібуючи пасок безпеки. Спробувала щось заперечити про те, що сама може, але хто там її слухав.

Доки він влаштовувався і заводив авто, Дарина роззиралася. Салон був таким велетенським, що вона здалася собі зовсім крихітною у ньому. Матвій натис кілька кнопок, і вбудований навігатор на великому дисплеї показав дорогу з найменшою кількістю заторів. Дорога, звісно, була не до її орендованої квартири.

- А куди ми їдемо? Я думала, ти мене додому підкинеш.

- Їдемо до мене додому.

- А потім завезеш до мене?

Вже спитавши, Дарина скривилася від здогаду – невже мама, телефонуючи тітці Марині, попросила не просто забрати, а й наглянути за нею? О ні, тільки ж не це!

- Я обіцяв мамі, що потурбуюся про тебе, доки одужуватимеш. Тому поживеш у мене.

Вона відчула, що зараз лусне від чергового нападу обурення. Чого це за неї всі вирішили?

- Я можу й сама про себе потурбуватися! Я вже нормально почуваюся, нічого не болить, і мені не треба нянька!

- Я схожий на няньку?

Дарина не відповіла, лише часто закліпала.

- Мм? – ще раз уточнив він.

- Не схожий.

- Ну от. Ніхто з тобою няньчитися не буде. Я взагалі мало буваю вдома. Але принаймні тобі не доведеться бігати в магазин по ожеледиці, і якщо знадобиться якась допомога, допоможу.

- Але мені треба до себе…

- Навіщо?

- Ну, розумієш…

От не хотілося пояснювати цих усіх подробиць. Цей її троюрідний брат виглядав зверхнім малоприємним типом, і вона скоріше язика проковтне, ніж скаже щось таке, що мало б викликати його насмішку чи жалість.

- Там старий австрійський будинок, який опалюється п’єцом [пічка для опалення в старих будинках у Львові, працює на газу]. Вже й так тиждень не опалювала, доки лежала в лікарні, якщо ще пару днів мене не буде, кімната так вихолодиться, що…

- Зовсім дурна відмовка. Чому насправді треба на ту квартиру?

- Ну, ще ва…

- Не кажи, що вазони полити.

Дарина надула щоки і закопилила губу, випускаючи повітря з легень. Менш за все хотілося зізнаватися у своїх проблемах.

- Насправді я до кінця місяця маю з’їхати. Господарі виселяють, якісь там їхні родичі з нового року поселяються. Не час дуже відлежуватися, треба речі збирати і шукати нову квартиру.

Матвію були далекі проблеми з пошуком житла – він ніколи не жив на орендованих квартирах, і це було написано на його обличчі. Та що там, на одязі, авто, навіть манері говорити – теж. Такі люди, як він, взагалі рідко мають насущні проблеми.

Але от вказівки лікаря Матвій добре почув.

- Тобі ще пару тижнів не можна піднімати важкого, а ти зібралася речі тягати? І треба відпочивати, а не мотатися квартирами.

Типові нотації майже як від справжнісінького старшого брата. Дарина мала трьох молодших братів, але жодного старшого, тому найчастіше сама була тою, хто читала нотації. Зараз почувалася незвично, не у своїй тарілці.

- Ну, з речами мені друг обіцяв допомогти.

Оце було щось новеньке. То в неї є хтось, хто міг би попіклуватися? На біса тоді було його смикати?

- А чого друг з лікарні не забрав?

- Він і забрав би, якби мама не зателефонувала тітці Марині. Але взагалі-то я не дуже хотіла його напружувати.

- Що ж це за друг, якщо ти таким його напружиш?

- Чудовий друг! От дівчина у нього… така собі.

Ну, з таким відкритим натяком Матвій цілком міг впоратися. Все ясно: ревнощі – корінь усіх проблем. Схоже, його зведена троюрідна сестра застрягла у френдзоні.

У центрі в обідню пору були жахливі затори, і вони спробували минути їх якимись вузькими вуличками, тож довелося добряче попетляти. Доки Матвій зосередився на дорозі і мовчав, Дарина потайки його розглядала. На вулиці його темне волосся відливало якимось чи то марсаловим, чи фіолетовим – мабуть під впливом кволих променів зимового сонця, але зараз в салоні здавалося геть чорним. Андеркат з трішки виголеними вилицями та густими, пишними пасмами на маківці видовжував обличчя, додавав лоску чи що. Якби не сказав, що йому тридцять один, вона нізащо не вгадала б віку – Матвій явно належав до людей того типу, які застигають десь у позачассі.