2. Перев’язка, сорочка й інтимні кордони

Матвій повернувся додому, як завжди, пізно. Зважаючи на присутність гості, про яку мав попіклуватися, слід було б приїхати раніше, однак надто багато справ горіло в кінці року.

Насправді його аж ніяк не усміхала присутність сторонньої дівчини у власній квартирі. Хай і вельми гарненької дівчини. Це було ще гірше.

Входячи в дім, він наказав собі навіть не думати в цьому руслі. Було близько дев’ятої вечора, на вулиці зовсім потемніло, та й у квартирі світло виявилося вимкненим. Матвій заніс куплені продукти до холодильника, а тоді пройшовся першим поверхом, та ніде не знайшов Дарини. Злякався б, що втекла, але взуття стояло на місці.

Він вийшов на мансардний поверх і пошепки вилаявся, зрозумівши, який тут дубак. Спочатку ввімкнув опалення, а тоді почав зазирати у кімнати. «Пропажа» знайшлася у великій спальні, тій, куди й збирався поселити.

Дарина спала, з носом закутавшись у ковдру. Не прокинулася навіть тоді, коли він ввімкнув світло. От і чим думала, лягаючи спати в неопаленій кімнаті? Могла ж і на першому поверсі подрімати або зателефонувати — розказав би, як ввімкнути опалення.

Матвій сів на ліжко поруч і обережно поклав долоню на її холоднюче чоло. Та так і замерзнути недовго! Було не до церемоній. Довелося легко поштурхати у плече.

— Дарино, прокидайся!

Вона щось промуркотіла вві сні. Здавалася такою беззахисною і милою, що було шкода будити. Проте Матвій зігнав з очей раптову ману і ще раз поштурхав.

— Прокидайся, інакше змерзнеш і захворієш.

Дарина повільно розтулила повіки і сіпнулася. Часто закліпала, прокидаючись, а тоді поволі сіла на ліжку.

— Ти повернувся?

— Чому лягла в цій кімнаті, коли тут так холодно?

Він торкнувся руки, яку вона висунула з-під ковдри, і роздратовано мотнув головою. Дарина навіть не встигла якось зреагувати на дотики і запитання, лише покидаючи задвірки сну.

— Ти казав, що я спатиму в цій спальні, то я й лягла тут. Казав поводитись так, ніби мене тут і немає.

Матвій закотив очі під лоба і лише бовкнув:

— Ходи на низ, доки кімната нагріється.

Вони спустилися на перший поверх, і дорогою лихий смикнув Матвія за язик:

— Спочатку ледве не впасти у шафу, потім додуматися лягти спати у льодяній кімнаті… Як дитина. Ох… Вже уявляю, твоєму майбутньому чоловіку прямо пощастить з тобою!

Дарина вже достатньо прокинулася і ледь не забулькала від обурення. Мало того, що у нього вельми стереотипне уявлення про людей не його кола, так ще й не менш упереджене щодо жінок?

— А хто сказав, що я збираюся одружуватися?

Вона склала руки на грудях, зупинилась посеред вітальні.

— Не кажи, що ти одна з тих дівчат, зациклених на кар’єрі.

До його розчарування, саме це вона й збиралася сказати.

— Я не для того вчилася днями і ночами, проходила одне за одним стажування і пішла працювати на третьому курсі. Не для того, щоб вискочити заміж, народити п’ятьох дітей до тридцяти і вклякнути між каструль.

Матвій розтулив вуста, витріщаючись на неї. У них все-таки було дещо спільне — одружуватися він теж не збирався. Але от кар’єристок терпіти не міг. І мав на те підстави.

Однак керований давніми бажаннями і переконаннями, раптом заступився за інституцію шлюбу.

— Одруження — це не конче каструлі і п’ятеро дітей. Можна просто вийти за чоловіка, який забезпечить гідні умови життя, при яких ні каструлі, ні діти не лякатимуть, скільки б їх не було.

— Або можна дозволити дівчині працювати, розвиватися, теж здобувати гарні умови, а потім порівну ділити обов’язки щодо каструль і дітей, — Дарина включила режим розумних слів і налаштувалася на серйозну дискусію. — Чи ти один з тих хлопців, які бережуть і множать стереотипи, отримані від дідусів, про те, що місце жінки — на кухні?

— Та ні, для жінки є ще багато гарних місць. Ліжко, наприклад. Або… Деінде. Просто деінде, не мій дім.

— Тоді я з радістю покину твій дім просто зараз.

— Ти тут тимчасова примусова гостя, і нікуди просто зараз не підеш.

Він би теж з радістю вказав їй на двері і позбувся зайвого тягаря, але не був настільки негідником, щоб витурити хвору родичку, і настільки наївним, щоб всерйоз сприймати все, що наговорила її зачеплена за живе гордість.

— Але…

— Все з тобою ясно. Сідай на диван, я зроблю гарячого чаю, щоб зігрілася.

Матвій вже прямував до дверей, та раптом Дарина перепинила.

— Зажди, — її голос різко став тихішим і покірнішим. — Взагалі-то мені треба перев’язку зробити… У тебе є йод?

Вона згадала його настанову не грубіянити перед тим, як зібралася щось просити. Почувалася круглою ідіоткою. На щастя, він ніяк не відреагував на такий раптовий перепад її настрою.

— Зараз принесу аптечку, — тільки й відповів.

Матвій вийшов і за хвилину з’явився з великим червоним органайзером, на якому був намальований білий медичний хрест. Видобув звідтіля йод і бинт, вже простягнув Дарині, але в останню секунду відсмикнув руку.

— Краще я тобі допоможу.

Його погляд опустився на її живіт, і Дарина ладна була побитися об заклад, що побачила зацікавлення в темних очах навпроти. Вона проклинала ту хвилину, коли не стримала на язиці: «Мамо, я в лікарні, але ти не хвилюйся, вже сьогодні виписують»...

…Її мама була як всі мами — прохання «не хвилюйся» не розуміла. Запасу її любові й турботи з головою вистачало на п'ятьох дітей, так що ніхто не залишався обділеним тією любов'ю, попри брак матеріальних речей. Тому перше, що зробила мама, почувши новину, — хутко зателефонувала тітці Марині. Не те, щоб вони були близькими, але завжди треба мати таких родичів, про яких можна не згадувати роками, доки не стануть у нагоді.

У мами таких родичів було чимало, але у Львові — лише тітка Марина. Щоправда, ще Оля, рідна племінниця тітки Марини, тут вчилася і живе. Але її Дарина нізащо б про допомогу не попросила, свят-свят! А, і ще мамин двоюрідний дядько! Той взагалі п’яниця і малоприємний тип — Дарина перетнулася з ним один раз у дитинстві, нагрубіянила, почула про себе обурене «Ич, яка нечема!» і після того не бажала мати справ.