Бідна родичка

1. Далекі родичі, два тижні та інші неприємності

Коли у твоєї мачухи купа родичів, найчастішим проханням до тебе буде: «Ой, у моєї племінниці (двоюрідної тітки, зведеного брата у п’ятому коліні) сталася біда, допоможи, Матвію!».

Якби ця жінка не виховувала його з п’яти років і якби він не називав її мамою, відповідь на ці прохання була б приблизно такою: «Марино Олександрівно, цього разу без мене – ваші бідні родичі мені вже у печінках сидять!».

Натомість Матвій спитав:

- А що трапилося, мамо?

- Ой, дочка моєї двоюрідної сестри Оксани, тої, що з Дубна – ну, в неї ще п’ятеро дітей, знаєш? – у лікарню потрапила з апендицитом, - затараторила жінка. – Вже сьогодні виписують. Треба забрати, а у неї ж тут нікого! Оксана не може вирватися, та й не встигає приїхати, Даринка їй тільки сьогодні зізналася, що в лікарні! Ми з твоїм татом уже в аеропорту, не вирвемося. Оце Оксана мене набрала, слізно просить виручити, ой! Можеш допомогти дівчинці, га? Забери до себе хоч на якийсь тиждень. Бо ж після операції треба ще відлежатися, та й добре, щоб хтось був поруч… Бо так то вона сама на орендованій квартирі.

Матвій заплющив очі і потер перенісся.

- Я завезу її до вас додому і знайду когось, щоб наглянув за нею.

- Ну Матвію! У тебе така квартира, що пів дня треба, щоб усю обійти! Чим вона тобі завадить, якщо тиждень-другий поживе?

Чудово, спочатку йшлося про тиждень, тепер «тиждень-другий», а перед тим, як покласти слухавку, виявиться, що місяць.

- Та тебе ж і так ніколи немає вдома!

- Тим паче. Хто за нею наглядатиме, коли мене не буде?

- Не шукай виправдань, ой. Зранку і ввечері будеш вдома, їсти привезеш, в аптеку забіжиш, якщо знадобиться.

Він роздратовано постукував пальцями по столу, все більше суплячись. Підлеглі, нараду з якими перервав через дзвінок, різко вткнули носа хто в документи, хто у вікно – мовби й не слухають.

- Ну гаразд. Як її хоч звати і де шукати?

У слухавці почувся видих полегшення.

- В обласній лікарні, у відділенні хірургії. Дарина Корнійчук.

Мачуха швидко подякувала, запевнила, що дівчинка хороша і нічим йому не завадить, і розірвала дзвінок, бо квапилася на літак. Матвій побажав батькам гарного відпочинку, а тоді пожбурив смартфон на стіл. Глянув на годинник.

- Можете розходитись поки що. Презентацію доробіть, завтра ще раз обговоримо, - тільки й сказав, випроваджуючи усіх з кабінету і виходячи слідом.

Коли виконавчий директор інвестиційно-девелоперської компанії «Азимут Груп» Матвій Дмитренко йшов офісними коридорами, працівники ділилися на два табори. Перший (у цьому таборі були переважно працівниці віком від двадцяти до сорока) займався тим, що милувався. Другий табір (всі решта) дивувався: і що вони у ньому знайшли?

Зрідка представниці першого табору, попиваючи каву на офісній кухні, пояснювали: «Він та-а-а-акий сексуальний!». Або ж: «Як гляне – так коліна і підкошуються!».

Про вбивчий погляд виконавчого директора легенди ходили з п’ятого на одинадцятий поверх і назад. Навіть гендиректора, цього стариганя з нахмуреними бровами і за сумісництвом Матвієвого дядька, так не боялися. Одначе вбивчий чи не вбивчий, але та ж половина колективу мріяла хоч разок відчути той погляд на собі.

Доки компанія подумки ділилася на два табори, Матвій спокійнісінько спустився на стоянку і сів за кермо свого великого білого авто. Про те авто теж жартували, кидаючи щось а-ля про «принца на білому коні». Хоча другий табір все ж уїдливо зауважував, що «вже авто більше на коня схоже, ніж Матвій на принца». Ну хіба що принци й мають такими бути – завжди суворими, ніби на губи не клеїться усмішка, не сприймати жартів і натяків, казати прямо все, що думають, не турбуючись, коли це звучить образливо.

Білий кінь, чи то пак, авто, довго шукало місце під обласною лікарнею, і від того принц починав супитися – за годину мав бути на зустрічі, а цю зведену троюрідну сестру ще треба додому завезти.

У лікарні було гамірно, холодно і не естетично. Уздовж широких і безкінечних, як шия якого-небудь сейсмозавра, коридорів стояли лікарняні ліжка, на яких щоночі кочували родичі хворих. Тітонька у білому халаті штовхала поперед себе металевий возик, на ньому тарабанили і так неприємно пахнули каструлі, що Матвій скривився і, нітрохи не соромлячись, затулив носа, коли проходив повз. На його суб’єктивну думку, дві найгірші у світі речі – лікарняна, так би мовити, їжа і неякісний бетон з кар’єрного піску. Через той бетон з редевелопментом [перепрофілювання об'єкта нерухомості під новий напрямок] двох об’єктів зараз купа мороки. Як каже його мачуха-мама, ой.

- Дарина Корнійчук? – перепитав один з лікарів, коли Матвій зазирнув у кабінет і поцікавився родичкою. – Я її лікар, якраз до неї йду. Ходімо.

Вони вийшли у коридор, де досі розносився запах лікарняної, так би мовити, їжі. Лікар підозріло покосився на Матвія, просканував з ніг до голови і певно зробив якийсь свій висновок, бо ні сіло ні впало заявив:

- Так, значить, шви загоюються гарно, пацієнтка почувається добре. Але ще як мінімум два тижні ніякого статевого життя!

- Ви їй це кажіть, а не мені.

- Ну ви, як хлопець, теж, так би мовити, при ділі…

Лікар прокашлявся, і Матвій, пометикувавши ще хвилину, нарешті второпав, про що йшлося. Довелося уточнити:

- Ви все не так зрозуміли. Не хвилюйтеся, нічого не буде – вона моя зведена троюрідна сестра.

Лікар покосився тільки дужче.

- Кажу вам, два тижні!

Чи то Матвію здалося, чи лікар вельми скептично поставився до аргументу «зведена троюрідна сестра».

Палата виявилася такою ж неестетичною, як і коридор. П’ять ліжок, застелених рудою лікарняною постіллю, облуплені стіни, великі тітоньки у м’яких квітчастих халатах, кілька крапельниць – оце й усе. Майже. Біля ліжка, що стояло праворуч в кутку, копошилася худенька дівчина. Наскільки Матвій зрозумів зі спини, цілком собі доросла дівчина, а то мама з отим «дівчинка» налякала його – ще бракувало з дитиною возитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше