9

На одному з портретів була намальована молода жінка з високо підібраним волоссям, тоненьким локоном та тендітною, лебединою шиєю. В очі кидалось золотисте плаття одягнене на ній та оголені плечі, які робили тендітну красуню вишуканою спокусницею. Та це ж моя мама! Так, так це ж вона! Але чому вона намальована тут на портреті і висить у відкритому доступі? Перше, що мені хотілося зробити — зняти портрета і забрати з собою в кімнату. А потім відвезти його додому, до нас із Зосею. Їй місце саме там, а не тут — в чужому домі з купою страшних таємниць.

—  То колись господар малював, — кинула Анастасія, натираючи дзеркала та миючи стелю. — Таїсія казала, що він майже професійно цим займався. А та гримза хотіла повикидати цю "мазню" та повісити гідні картини, але він заборонив їй це робити.

Поглянувши ще раз на картини, я звернула увагу, що одна з них була точнісінько така ж, яку малювала я. Це було озерце, оточене трьома дубами на під'їзді до нашого хутора. Тільки дуби на цій картині були значно тонші, а озеро — ширше.

— Як красиво! — Зачаровано промовила я, з роззявленим ротом поглядаючи на кожну картину по черзі. 

— Так, дійсно гарно намальовано. Це ж ти у нас така сама невизнана художниця, — посміхнулася Настя.

— Цікаво, чи зараз Анатолій Семенович малює? Хоча, на це потрібен час, а де йому взяти той час, коли він цілими днями та вечорами працює?

— Він уже більше десяти років не малює, — спокійно сказала Настя. — Таїсія казала, що він давно не брав до рук пензля і, мабуть, уже й не візьме.

На такій мінорній ноті ми розділилися і почали підмітати й мити підлогу. Коли кімната була у повному порядку і все в ній блищало, Настя покликала економку аби та прийняла нашу роботу.

— Молодці, — лагідним голосом сказала вона, що було досить дивним явищем. — Тепер можна заселяти гостей, які зовсім нещодавно сповістили про свій приїзд. Не хвилюйтеся, вам буде зараховано до заробітної платні.

Ми з Настею переглянулися та пожавши плечима пішли в свою кімнату.

— Цікаво, що за гості приїдуть? — запитала моя сусідка.

У відповідь я лише пожала плечима. Не встигла я їй ще нічого відповісти, як до нашої кімнати увірвалася економка:

— До речі, забула сказати — схвильовано промовила Валентина Михайлівна, — треба познімати деякі картини у гостьовій кімнаті. Це було основним розпорядженням господині. Хто з вас допоможе?

— Я! — Не встигла ще економка поставити питання, як я немов навіжена вигукнула скільки було духу.

— Чудово, — намагаючись посміхнутися промовила Валентина. — Слідуйте за мною. — Кивнувши мені рукою, економка як поводир пішла вперед, а я хвостом поволоклася у неї позаду. 

Коли ми зайшли до гостьової кімнати, Валентина спершу вказала мені на картину-пейзаж мальовничого озера, оточеного трьома кремезними дубами.

— Ось цю, — діловито промовила вона. — І-і-і ось цю, — тицьнула пальцем прямісінько в обличчя молодої жінки на портреті сувора Валентина.

— Зрозуміло! Зараз зроблю, тільки-но візьму драбину. — Заметушилася я, адже розуміла, що маю гарний шанс наблизитися до мами й до батька водночас. — Куди мені подіти картини? — Задала я економці логічне питання. 

— Можете викинути, вони тут нікому не потрібні! — Серйозно заявила Валентиа Михайлівна. 

— А чи можу я забрати їх собі? — Набравшись сміливості, запитала я.

— Ну в принципі це можливо, але для чого вони вам? — Насупивши брови економка втупилася на мене. 

— Я дуже люблю малювати, навіть збираюся вступати на художній факультет. — Почала казати правду я. — Але в мене є безліч неточностей в роботах і я не вмію досконало малювати людські портрети, а ще є недоліки в пейзажах, — збрехала економці я. — А тут така наочність. — Боячись гніву та негативної реакції, будь що буде, продовжувала я.

Після затяжної паузи, економка сказала:

— Добре, забирайте собі ці картини, але нікуди в своїй кімнаті не вішайте. І взагалі, краще їх тут не зберігати. Адже господиня розпорядилася їх позбутися. Думаю, вона буде не в захваті, якщо дізнається, що ці картини знаходяться у вас. — Погодилася економка.

Кивнувши головою, я пішла за драбиною. Після того, як я зняла картини та швиденько віднесла драбину назад,  повернулася до гостьової кімнати, аби забрати малюнки. Виходячи з кімнати, я помітила пару, в супроводі Валентини Михайлівни, яка люб'язно до них посміхалися. Це ж треба, у неї дійсно виходить посміхатися, подумки зауважила я.

Мені здалося, що цього чоловіка я вже бачила раніше. Але де? Точно ж не у себе на хуторі! А крім хутора і помешкання Вербицьких я більше ніде й не бувала. Лікарня, магазин? Ні, там точно ні!

Звідки ж тоді я можу його знати? Подумки запитувала я сама у себе. Ні, мені не може здаватися, що він знайомий. 

Точно! Оце так поворот! Але як таке взагалі можливо? А може, я щось неправильно зрозуміла і насправді все зовсім не так, як мені здається! Але ж це точно він. Я згадала, де його бачила! 

Ну точно! Як я могла забути! Це ж він, той чоловік, що сьогодні був у парку з Ельвірою! Дивно, вони були схожі на пару, яку поєднують не лише ділові стосунки, а щось значно більше. Можливо, це просто родич Ельвіри? Брат, наприклад, але ж така різниця у віці і вони зовсім не схожі? Хм, в цьому домі справді не помреш від нудьги. Божевільня якась!

На такій мінорній ноті, я міцніше обійняла картини та зайшла до своєї кімнати.

— О, що це в тебе? — здивувалася Настя, моїй знахідці.

— Картини, які економка попросила зняти та викинути. А я попрохала залишити їх у себе. От вона і дозволила, але за умови, що я невдовзі вивезу їх звідси і Ельдарівна у мене ніколи їх не побачить.

— Я, звісно, ніколи б не забрала ці картини, але ж я не така витончена, творча натура як ти, — посміхнулася Настя.

— Ну тепер ти моя спільниця, — посміхнулася я до Насті, — ти знаєш всю правду про походження картин і тепер маєш мене прикривати, — продовжила я іронізувати.