7

Цього вечора мені як ніколи не хотілося про щось говорити та розпитувати. Мені нічого не хотілося: а ні малювати, а ні працювати, а ні читати. Дивне відчуття, адже мене постійно рятувало малювання. З будь-яких складних ситуацій, з переживань та хвилювань мене витягували саме малюнки. Чи-то атмосфера тут така, чи то настрій, але на мене напала якась дивна апатія.

Тієї ночі я довго не могла заснути і все думала. Я думала про те, що Вербицький був закоханий у мою матір, мою милу Марію. Господи, та я ж її майже не пам'ятала! Мені було п'ять років, коли мама пішла на роботу в лікарню і не повернулась. Першими забили тривогу мої вихователі в садочку, а потім… Потім приїхала Зося. Я запитала в неї:

— А де моя мама?

А вона тяжко зітхнувши глянула на мене, а потім підвела очі на небо. Я теж підняла голову догори, якраз в той час на темно-синьому небі яскраво запалала величезна зірка, а потім, трохи померехтівши, через якусь мить зникла.

— Твоя мама, — схлипуючи сказала мені Зося, — перетворилася на зірку. Вона буде нам світити та допомагати з небес. Вона тепер буде невидима, як повітря вдень, та яскравою зорею світитиметься вночі.

— А якщо будуть хмари? — Чистою, дитячою душею, 

щиро запитала маленька я. 

— Вона дивитиметься крізь хмари та оберігатиме нас звідти.

І більше мама не прийшла. Лише інколи, коли я дуже хотіла її побачити та поговорити, вона приходила до мене у снах.

Так, з міської квартири з кольоровим телевізором на пульті управління, зі свого садочка й танцювального гуртка я поїхала жити до Зосі у село. Спершу вона на мене постійно кричала, а потім інколи почала пестити. Звісно, Зося мені не змогла замінити маму, але вона стала мені ще однією мамою, яка дбала й піклувалася про мене так, як тільки могла. А я дбала про неї. 

Так ми і жили, як штучно з'єднані сортові дерева — спочатку сохнуть та не приживаються, а згодом — починають рясно плодоносити.

Звістка про те, що в мене є батько, живий та здоровий, мене жбурнула в шок, але я вирішила скористатися шансом і дізнатися, чому він мене покинув, і чи знав взагалі про моє існування.

І ось, я у батьковому домі, але тут все таке холодне і чуже. Так, тут красиво, тут розкішно і рівень життя, про який можна тільки мріяти, але ця оселя для мене — золота клітка. Це кришталевий замок, від якого на далеку відстань віє холодом. А від неправильного руху в нім, все тріскається і з кожним разом все сильніше й сильніше.

Я довго лежала та намагалася подолати страхи й бажання втекти звідси прямо зараз! Мені не хотілося інтриг та розплітання давно заплутаних і зав'язаних морськими вузлами таємниць долі. Де моє безтурботне буття? Я хочу працювати на городі до останнього вдиху, хочу поратися по господарству та випасати Зірку, а що я натомість маю? Я маю батька, який не в курсі, хто я така і що я тут забула, і безліч чужих людей на додачу, які дивляться на мене як на піддослідного кролика. Тут я почуваюся ще більш одинокою, ніж у себе на хуторі. Тут все чуже.

Круговерть думок все оберталася й оберталася і я не зчулася, як провалилася у сплутаний сон. Посеред ночі я декілька разів прокидалася та знову намагалася заснути, але довго-довго лежала дивлячись у вікно на стелі, через яке до мене зазирали сонні зорі. Серед них була одна величезна зірка, яка постійно мерехтіла та затьмарювала інших своїм світлом.

— Мама, — шепотіла я сама собі, милуючись зорею. — Мамочко, ти тут зі мною!

Не знаючи як, мені знову вдалося заснути. І решту часу, який я спала, мені снилася мама. Молода, усміхнена, весела та щаслива матуся. Вона в блакитно-ніжній сукні з розплетеним, білявим волоссям ходила зеленою левадою нашого хутора. Вона була така гарна!

— Ірино, прокидайся, чуєш, вставай! — Хтось трусив мене, наче грушу.

Ледве піднявши кам'яні повіки, я побачила перед собою збентежену та налякану Настю.

— Нарешті я до тебе добудилася, — зітхнула моя сусідка. — Ти як спляча красуня, — тривожно посміхнулася вона.

— А що трапилось? — Спитала я.

— Ну як це що? — Округлила очі дівчина. — Робочий день ніхто не відміняв. — Ми вже й поснідати навряд чи встигнемо.

— Настю, пробач! — Зніяковіло промовила я. — Це я в усьому винна. Я ніяк не могла заснути, а тепер ніяк не можу прокинутися, — на ходу вдягаючи уніформу сказала я.

Зав'язавши волосся у великий пучок, я швиденько вмилася та побігла в їдальню, аби випити чаю перед роботою.

Настя вже була там та пила гарячу каву. Таїсія лагідно промовила:

— Доброго ранку, Іринко! — Усміхнулася добродушна кухарка. — Доброго ранку, — усміхнулася я. 

— Дитино, тебе з самого ранку шукала економка, — засмучено промовила добра жінка.

— Навіщо? — Підняла я на неї очі.

— Невідомо, — пожала плечима Таїсія.

— Може знову за щось хотіла причепитися? — Висунула свою ідею Настя.

Чай я допивала напружено, адже очікувала, чогось поганого від Валентини та її наставниці. Швидше б проминули ці нескінченно довгі два тижні.

— Не можу зрозуміти, — почала Настя, — чому до тебе чіпляється Ельвіра та її права рука. Мене, наприклад, ні одна, а ні друга не чіпають, — тричі постукала Настя по дерев'яному столу. — Вони важкі натури — це факт. Але в них до тебе, якась надмірна неприязнь та підвищена пильність, — зауважила Настя.

— Ось ви де, — незадоволено промовила економка. — Я вас уже кругом обшукалася, — продовжила вона сипати звинуваченнями.

— Я була в себе в кімнаті! — Сказала правду я.

— В той час, коли ви спите, уже потрібно закінчувати сніданок та приступати до роботи! Ви порушуєте режим! — Прошипіла економка.

— То ви мене шукали для того, щоб сказати про моє порушення режиму?! — Не могла стримати свого гніву я. 

— Не тільки для цього, — злісно усміхнулася Валентина Михайлівна. — У мене до вас серйозна розмова!

— Слухаю вас, — стривожено відповіла я.

— Це конфіденційна бесіда, — поглянула на Таїсію економка.