На вулиці на мене вже чекав водій. Мені не треба було представлятися, аби він зрозумів, що я — це я.
— Добрий день, пані, — посміхнувшись промовив він та відкрив мені задні дверцята авто.
— Вітаю, — посміхнулася у відповідь я.
— Куди їдемо? — Тільки-но ми сіли в машину, запитав він.
— В клініку, — я простягла йому блокнотний листочок. — А на зворотному шляху в супермаркет, — простягла я другий листочок.
— А-ха-ха, — майже до сліз розсміявся водій, коли ми вже зрушили з місця.
— Ви б краще за дорогою слідкували, а не реготали на всю вулицю невідомо з чого, — обурилася я.
— Ні, не ображайтеся, просто не втримався, — продовжуючи сміятися виправдовувався водій. — Так лише діти роблять: на пальцях показують скільки років, а на поставлені дорослими питання показують малюнки, або записки написані батьками.
— Не смішно, — не могла я стримати свого гніву. — Дивіться на дорогу та кермуйте вправніше!
— Я — Василь! — Припинивши сміятися серйозно сказав мій співрозмовник.
— Рада за вас, — не переставала гніватися я. У мене залишилася злість на цю людину, адже він нічого про мене не знаючи, став порівнювати мене з дитиною, яка не вміє не те, щоб відповідати за свої вчинки, а не вміє навіть говорити. І не буду я з ним говорити, теж мені. Адекватна людина так себе не поводить.
Я демонстративно відвернула голову у вікно та більше не звертала уваги на його спроби заговорити.
Ми проїжджали височенний міст, коли я помітила захід сонця над Дніпром. Такої неймовірної краси я зроду не бачила. Червоне, велетенське сонце до половини закотилося за обрій, а та частина, що залишилася над водою, червоним колом розпливалася по всьому Дніпру. Мені захотілося намалювати таку красу і я вже точно знала, чим ввечері займуся.
Так я й не помітила, як машина зупинилася.
— Все, приїхали! — Серйозно заявив водій.
Повернувши голову направо, я побачила, що ми стоїмо біля якоїсь величезної будівлі блакитного кольору. — Лікарня, яку ви показували мені на листочку, — посміхнувся Василь. — Вам зараз з тим листочком на рецепцію, а далі все розкажуть. Я можу провести, — посмішка не сходила з обличчя мого нового знайомого.
— Дякую, сама впораюся, — кинула я у відповідь та вийшла з машини.
Коли я підійшла до рецепції, то дівчина, що там сиділа побачивши мою записку відправила мене до головного. Насилу знайшовши його кабінет в кінці коридора другого поверху, я, пару разів постукала у двері для галочки, і не дочекавшись ніякого звуку зайшла.
Головний лікар сидів у своєму кріслі, пив каву та переглядав якісь папери.
— Вітаю, — сказала я. — Мене до вас відправила економка, — підійшовши ближче до ескулапа, я невпевнено простягнула свою вже зім'яту шпаргалку.
— Добрий день, — ввічливо привітався молодий лікар вчитуючись у папірець. — Добре, Ірино Анатоліївно, зараз я покличу медсестру і вона проведе вас по необхідних спеціалістах та заведе в лабораторію. Якщо не маєте скарг на здоров'я, то медогляд триватиме, приблизно, хвилин зо тридцять. Я так розумію, що вартість медкомісії вирахують з вашої зарплатні? — Підняв на мене очі лікар.
— Так, ви все правильно розумієте, — розгублено пожала я плечима.
— Ну це очевидно, — сказав головний лікар. За суму не хвилюйтеся — будете нашим бонусним клієнтом, — усміхнувся він та почав щось друкувати. — Ось, це ваша перепустка до безкоштовного медогляду, — простягнув він мені щойно виїхавший з принтера документ із підписом та печаткою. — Прошу!
— Дякую, — заціпеніла я від несподіванки. — Це, мабуть, дуже щедрий подарунок, адже я вперше в житті в подібму місці. Максимум де я колись була — це обласна лікарня на околиці провінційного містечка. А тут! — Захоплено підняла погляд я.
— То добре, що ви не є клієнткою медичних закладів, — підбадьорив мене головний лікар.
— Дуже дякую! Я піду, а то в мене ще багато справ і список у магазин. І повернутися треба вчасно, щоб не спізнитися на роботу, — не розуміючи навіщо я все це кажу, нескінченним потоком викладала я всю інформацію абсолютно незнайомій людині.
— Медсестра вже чекає за дверима, — офіційним голосом сказав лікар та рукою вказав мені на двері.
Молода медсестра в ліловому спецкостюмі вже чекала на мене за дверима.
— Добрий день, — люб'язно привіталася вона, осяявши все довкола білосніжною усмішкою. — Слідуйте, будь ласка, за мною, — ніжним голосом говорила до мене незнайомка.
І я пішла туди, куди вона вела. Спершу я побула в терапевта, потім в окуліста, згодом у психолога та нарколога, а ще був дерматолог і отоларинголог. В самому кінці списку, медсестра завела мене до лабораторії, в якій з мене вибрали з півлітра крові, жартую звісно, але колоти вену і палець, то занадто. Тим більше, виявилося, що я боюся уколів та голок, адже аж двічі втрачала свідомість при заборі крові.
— Все, ви молодець, — ніжно сказала білява медсестра в ліловому костюмі. — Ось ваша картка з висновками всіх спеціалістів, а результати аналізів будуть готові завтра. Ми вам зателефонуємо!
— Дякую, на все добре, — відказала я їй та направилася до виходу.
Мобільного телефона я не мала, тому довелося дати номер своєї сусідки Насті, вона дозволила, щоб до неї дзвонили мої знайомі. Якраз, настав момент скористатися пропозицією сусідки.
Коли я вийшла з приміщення лікарні, Василь радо відкрив мені двері.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, зараз їдемо в супермаркет затарюватися, а потім повертаємося на базу. — Засміявся він заводячи машину.
Супермаркет знаходився в одному районі з клінікою, тому через невеличкий проміжок часу ми вже були на величезній парковці, де стояло стільки машин, скільки листя на нашому Петрівському дубі.
— Я піду з вами, — серйозно заявив мій супутник. — У мене картка. Ну і ще допоможу з пакетами, — завершив він свою думку.
Ми увійшли у величезний супермаркет, який мені здався чимось фантастичним, адже ніколи раніше я не була в таких магазинищах. Той, в який ми хотіли зайти з Настею, був великий, але не настільки.
#9436 в Любовні романи
#3657 в Сучасний любовний роман
#2151 в Жіночий роман
Відредаговано: 16.02.2022