2

Наступного вечора столиця зустрічала мене своєю величчю й непокірністю. На вокзалі, на якому щойно зупинився мій автобус, могло вміститися кілька сотень моїх Петрівських хуторів. Звичайно, я бачила столицю на картинках в шкільних підручниках та історичних журналів, але насправді вона виявилася значно красивішою. Перше, що спало мені на думку — це взяти альбом з олівцем та перенести всю красу на паперовий аркуш, але вже вечоріло, а мені ще треба було знайти потрібну адресу. Підійшовши до водія таксі, я сказала:

— Вітаю! Чи могли б ви відвезти мене за цією адресою? — І Показала йому блокнотний листочок із заздалегідь переписаними даними.

— Та без проблем! З тебе триста гривень, і поїдемо хоч на край світу! — Усміхнувся водій.

— Даруйте, скільки ви сказали? — Ледве не впустивши на ноги щелепу, перепитала я.

— Трис-та! — Повторив по складах зухвалий водій.

— Я звичайно, перепрошую, але за триста їдьте самі! — Розгнівалася я.

— Ну гаразд, двісті п'ятдесят, — трохи налюдився пишнощокий чоловік середнього віку.

— Дякую, не треба! 

— Ну добре, сто п'ятдесят! Мала, давай, поїхали відвезу тебе з вітерцем, як кажуть, — почав знову таксист.

Я знаю ціну заробленим копійкам і терпіти не можу людей, які наживаються на інших. Саме таким був зухвалий таксист, який думав, що сільські люди нетямущі та не вміють говорити ні. Зрозумівши, що тут переважно всі такі "бомбила", я пішла на зупинку громадського транспорту. Підійшовши до жіночки, що стояла осторонь, я запитала:

— Вибачте, а ви не підкажете яким автобусом можна доїхати до вулиці Лесі Українки 79а.

— А, то це тобі, дівчино, потрібно 137 маршрута дочекатись. Ти трохи запізнилася, він хвилин з десять як пішов.

— Дякую! — Люб'язно сказала я, а подумки ругала себе, адже цей час я витратила на порожню розмову з таксистом. Спостерігаючи за перехожими, я помітила, що в кожного свій ритм життя. Буває, що молоді люди біжать не озираючись, а є — більш старші особи, які неспішно проходять повз, насолоджуючись кожним кроком. Та я стільки людей не бачила за все життя! А це лише зупинка. Складно уявити, скільки люду збирається в інших громадських місцях. Поки я чекала сто тридцять сьому маршрутку, то встигла роздивитися безліч облич та силуетів, деяких з них мені навіть захотілося намалювати, але на це не було часу. Хвилин за двадцять я дочекалася своєї маршрутки і ледве в неї втиснулася. Приємна жінка кондуктор сказала, що зупинки в автобусі оголошуються, а Леся Українка — кінцева зупинка. Я, звісно, не з лякливих, але мене охопив переляк та такий сильний, що я ледь могла пересувати ватяні ноги, які не слухалися та виказували мою невпевненість.

— Дівчино, у вас усе гаразд? — Звернулася до мене молода жінка, помітивши, що мене захитало на всі боки в стоячій на зупинці маршрутці.

— Дякую, все добре, — збрехала я їй у вічі, що змусило мене почуватися цілковитою нікчемою.

Поки маршрутка везла мене до кінцевої зупинки, я встигла роздивитися безліч цікавинок за вікном. Я побачила креативні клумби, неординарні будинки та кафе, магазини зі скляними дахами та золотоверхі собори, у яких відображалося напівсонне небо. Це скільки ж ідей для нових малюнків.

— Кінцева зупинка Лесі Українки, — промовив водій у старенький гучномовець.

Жіночка кондуктор відшукала мене очима та схвально кивнула головою. Забравши свій невеличкий рюкзак, я вийшла з маршрутного таксі. На вулиці вже зовсім звечоріло, але сяйво вуличних ліхтарів давало можливість не тільки впевнено пересуватися містом, а ще й не боятися темряви. Її я особливо не боялася, але й не любила.

— 77, 79б...Овва! 79а, — підскочила я, побачивши потрібний номер будинку. Зайти до парадного було не так просто, адже там на посту за вхідними дверима сиділа пильна консьєржка, яка засипала питаннями: куди, до кого, навіщо, де запрошення? Я збагнула, що мені до 121 квартири просто так не потрапити, але щасливий випадок змінив мою думку. До під'їзду зайшла компанія юнаків та дівчат, яких консьєржка добре знала, і вступила з ними в розмову. Скориставшись нагодою я накинула на голову загубленого компанією капелюха та вдала, що я одна з них. Коли мені вдалося пройти пост, я стрімко почала шукати квартиру номер 121. Довго шукати не довелося, адже тільки-но піднявшись на другий поверх, я, буквально, уткнулася носом в заповітну оселю. Підійшовши до дверей, я відчула легке трясіння в області серця та страх, який зрадницьки підступався до мене. Я стояла як укопана біля дверей довго, але натиснути кнопку дзвінка все ніяк не могла наважитися. Адже звичайний дзвінок у двері, здатен остаточно розділити моє життя на дві частини. Зробивши глибокий вдих, я все ж наважилася подзвонити у двері. За пару хвилин переді мною з'явилася жінка, ніби, з обкладинки журналу Наталі. Саме цей, і лише цей журнал я тримала в руках багато разів. Їх пачками привозила та передавала з Харкова, дочка нашої сусідки, а баба Глаша ділилася таким добром зі мною.

— О, ну нарешті! Скільки можна чекати?! — З порогу красуня почала сипати звинуваченнями. — А я вже думала дзвонити в агенство, аби розказати їм, як потрібно працювати і дати анти-рекламу. Ні, ну ви тільки подивіться на неї, стоїть, кліпає очима, — не вгавала вольова жінка. — Як тебе звуть? — Кинула вона, оглянувши мене з голови до ніг і навпаки.

— Іра, — ледь вичавила з себе я.

— Значить так, Іра, — перекривляла мене жінка, — тобі пощастило, що я спізнююся і мені зараз нема коли перевіряти твої документи та рекомендації, але, — суворо покивала пальцем вельможа, — від моїх камер та пильної економки ти не сховаєшся. Заходь давай швидше, чого стала, як укопана? Мені нема коли з тобою возитися, я спізнююся. Михайлівно, приймай новеньку!— Колючим голосом кинула жінка та пішла в іншу кімнату.

Таких апартаментів я ніколи не бачила в своєму житті, хіба що, по телевізору. Біла натерта підлога, глянцеві стіни, кришталева стеля з дзеркалами. Якби поряд пролітала муха, то вона обов'язково б залетіла до мого широко роззявленого рота. Хоча ні, в такому царстві мухи не літають.