1

— Ірино, ну скільки мені тебе по всьому обійсті шукати?! — Знервовано кричала краснощока тітка Зося. — Ну не дівка, а кара небесна!

— Та йду вже, йду. Чого репетувати, ніби, вас хто краде?! — Крикнула я зі злості. — Ну невже оце без мене свою Зірку подоїти не можете?

— Ач, яка розумна, а молоко пити, а їсти за що?! Моя Зірка! Вона така сама моя, як і твоя! — Не вгавала тітка.

Аби не лютити її ще більше, я вирішила відкласти альбом з олівцем та йти тримати норовливу корову, яка останнім часом не давала до себе нікому підступитися. Тварина, мабуть, теж чула лють своєї господині й підігравала їй.

— Що там знову накалякала? — Змінила гнів на милість тітка Зося, надоюючи повне відро молока.

— Пейзаж! Хочеш покажу? — Не могла стриматися, аби не похвалитися я.

— Ну неси вже, неси. — Усміхнулася стомленими устами Зося.

За мить я стояла перед нею з розгорнутим альбомом в руках. На аркуші паперу красувалися зелені пагорби та яскраво-жовті, встелені цвітом кульбаб, долини. Вдалині виднілися три могутніх дуби, які за свій вік перебачили не один десяток таких норовливих і талановитих Ірин. 

— Ти справжній талант! — Ледь стримуючи сльози сказала тітка. — Щоб простим олівцем у звичайному альбомі таку красу відтворити. Ні, для цього справжній талант потрібен.

— Талант то потрібен, але кому до нього є діло? — Зітхнула я.

— Нічого, дитино, якось воно та й буде. Може пощастить вступити цього разу? — Не вірячи у власні слова, промовила Зося.

— Еге ж тьотю, пощастить, Зірку он доїти та огірки на базар з тобою тягать пощастить. Ото вже ж щастя підпирає. 

Зося хотіла було сказати, але потім стрималася. Їй було дуже жаль свою племінницю та хрещеницю. Дівчина рано залишилася без матері, і п'ятирічну манюню, колись, п'ятнадцять років тому, молода Зося змушена була забрати до себе на хутір. Вона присвятила всю себе вихованню дитини і дуже хотіла їй кращої долі, аніж мала сама. Але, яка там доля може бути у знедоленої сироти, що проживає на хуторі, де всього двадцять будинків, і половина з них стоять порожні.

— Ірино, дитинко, я давно хотіла тобі сказати, але все ніяк не могла наважитись, — проціджуючи на кухні молоко, почала Зося. — Розумієш, річ у тім, що твій батько живий, і, мабуть, здоровий. Він живе у місті, у мене є його дані, — затихла на мить тітка, — але я не впевнена, що він про тебе знає. Так само, як і непевна, що той чоловік захоче про тебе знати.

— Зосю, але ж ти казала, що мій батько загинув, ще до мого народження.

— Твоя матір веліла так сказати і розповісти тобі правду лише тоді, коли в ній буде справжня необхідність. Так ось, як би мені не було боляче і страшно тобі відкривати правду, але ти маєш на неї право. 

— Чому ти вирішила мені зараз про це розказати? — Здивувалася я.

— Бо не бачу перспективи для тебе в цьому забутому Богом селі. В тебе он такий художній талант, а ти все корів тягаєш та пошту возиш по сусідніх селах. Навіть не маєш змоги відпочити нормально, не те щоб до вступу підготуватися. Чекай, я зараз прийду, — сказала Зося, виходячи до сусідньої кімнати. — Ось, тримай, — Протягнула вона пожовклий та злегка протрухлий конверт.

— Що це? 

— Інформація про твого батька, про якого ти дізналася тільки сьогодні. Пробач мені, дитино, що стільки років жила в обмані через мій власний страх, адже ти могла б мати краще життя, принаймні, мені хочеться в це вірити.

Я відкрила конверт в якому лежав пожовклий лист і фотокартка. На фотографії я впізнала молоду маму в обіймах якогось чоловіка.

— Це він, — сказала Зося, стираючи непрошені сльози, які зрадницьки капали з очей. — Ти дуже схожа на нього, і тут ніяких інститутів закінчувати не треба, аби це побачити.

— Але чому ж мама не хотіла, аби я знала про батька? Чому він вважався мною загиблим аж до сьогоднішнього моменту? — Задавала я в порожнечу болючі питання.

— Дитино, я не знаю...

Я довго сиділа над фотографією, вдивляючись в обличчя молодої пари. На знімку було помітно, що вони кохають одне одного, адже їхні очі світилися від щастя, а тіла були міцно притиснуті. Закохана пара міцно трималася за руки, ніби боялася, щоб ніхто не розірвав їхні обійми.

" Ми навіки разом" — на звороті фотографії помітила я наполовину стертий надпис олівцем. Що ж змусило матір заживо похоронити батька і не дати права мені дізнатися про нього, а йому про мене. А може, він знає про моє існування? Але якщо це так, то чому ж тоді йому не дбати про мене? Не зустрічатись, бодай, раз на місяць у Зосі вдома, я думаю, вона б не заперечувала.

Думки звідусіль обсіли мою голову, і ніби стерв'ятники почали клювати з усіх боків. В очах темніло, обличчя пекло, а очі мимовільно наповнювалися сльозами. Як можна залишити власну дитину і жодного разу не поцікавитися її життям. 

Не знаю, скільки часу я дивилася на старе фото, але коли за вікном давно стемніло, я все-таки наважилася відкрити протрухлого листа, який от-от може розпастися прямо в моїх руках: "Мила донечко, якщо ти читаєш цього листа, то значить ти робиш це не дарма. Знай, що я тебе дуже люблю і завжди буду з тобою.

Пробач, що розповідала тобі байки про татка, який трагічно загинув, але це неправда. Він живий і здоровий, у нього все добре, але він нічого не знає про тебе. Вибач, але я вирішила за всіх нас, що так буде краще.

Вербицький Анатолій, місто Київ, вулиця Лесі Українки, 79а, квартира 121. Пробач, але ти маєш мене зрозуміти"

Я такого повороту подій ніяк не очікувала і тому, сказати, що я була вибита із колії — нічого не сказати.

— Іринко, вже третя година ранку, ти ще не лягала? — Ніби привид, несподівано увірвалася в кімнату Зося.

— Тітко, який тут сон. Я буквально вчора вважала себе повною сиротою, а сьогодні я сирота, але в якої є батько. Зосю, а що як він за цей час помер, виїхав з країни, потрапив у тюрму, живе щасливо з родиною? Як мені знову вселити а серце віру та надію, а потім її втратити. Може ну їх, ті пошуки, га? — Не знаючи, що робити далі, запропонувала я Зосі.