Біда повітряно-крапельним шляхом.

На вулиці було промозгло холодно. Та й Никита сьогодні теж був не надто «сонячним». Його вигляд зовсім не подобався Катерині Сергіївні. Не подаючи виду, він намагався щось допомагати на кухні з приготуванням, але вона ж знала його, як облупленого. За п’ятдесят два роки спільного життя можна вивчити всі закутки характеру коханого чоловіка. А він був саме коханим. І ніхто б так не скрасив її старість, як він. Завжди готовий виконати будь-яку, навіть зовсім «нечоловічу» роботу по дому, аби Катюша могла хоч трохи відпочити від «не надто романтичної» хатньої праці. І всі її болячки він відчував, як власні. А вона його. Так, болячок-то вже назбиралося «віз і маленький візочок на додачу».

От і сьогодні зранку помітила Катерина, що дідусеві її зовсім не так добре, як він намагався показати, аби не хвилювалася його Катруся.
— Слухай, Никита, піду-но я куплю тобі в аптеці щось «веселе», а то ти зовсім знітився, сонечко моє кучеряве.

А він і справді був схожий на сонце. Рудуватий, майже зовсім не втративший своєї розкішної шевелюри. Та й полюбила вона його найбільше саме через цю чудову вогняну шевелюру. Хоча, правду кажучи, і на обличчя він був завидним парубком. Високий, статний, стрункий. Усі дівчата на факультеті були без пам’яті від цього «вікінга». Але він «прилип» до невисокої смуглянки з ямочками на щоках і тонкою талією, до його неповторної Катрусі, яку він ніжно звав Кошенятком.

А було на кого подивитися на їхньому факультеті. Високі, стрункі, поставні й чорняві доньки українських степів і гір. З кучерями — від «кільця до бурульки» — чорними чи русявими. Недарма турки так любили брати в полон найгарніших у світі українських дівчат. Їх можна зрозуміти, варто лише глянути на цей дивовижний дівочий квітник.

Але «вікінг» Никита не помічав нікого, окрім свого Кошенятка.

Весілля справляли у Никити в селі на Вінниччині, недалеко від молдовського кордону. У шалаші на двісті душ, з музиками, фрейлеками, молдавською хорай та з вогнедишною горілкою, чистою, як сльоза. Ну, і з молдавським виноградним вином, від смаку й аромату якого можна було й померти.

І ось її «вікінг» щось став здавати останнім часом. Жартома кажучи, «юнакові» вже сімдесят шість років.
— Так, прийми те, що лікар прописав, а я піду куплю щось підбадьорююче.
— Так, чувіха, нічого нелегального, тільки дозволене МОЗом України, — узявся жартувати Никита Дмитрович.
— Постараюся не виходити за межі закону, — ти ж знаєш, я дуже правильна.
— Знаю, знаю. Ти тільки довго не гуляй, бо я вже скучив.
— Так, гуморист! Випий пігулки та полежи, тимурівець. Хто тебе кликав на кухню?
— Так ми, юні «кіркоровці», завжди готові допомагати симпатичним бабусям.
— Це хто бабуся?
— Тільки не ти, — став виправдовуватися Дмитрович, злякавшись, аби його Кошенятко не образилося.
— Гаразд, ти зрозумів: пігулки й полежати.
— Буде зроблено, тов. фельдмаршал.
— Все, я пішла, скоро буду. Тільки ще в магазин забіжу, куплю буряка на борщ.
— А можна нам?
— Нежирного можна.
— Що за борщ такий — нежирний?
— Отакої — нежирний. Все, я пішла, — і вона вийшла, зачинивши за собою двері.

Вона забігла до аптеки, купила вітаміни, «Омегу-3» для профілактики утворення бляшок, ще всякої всячини, поговорила з Еллою Миколаївною, своєю давньою подругою, яка за сумісництвом працювала провізором аптеки. Вийшла на вулицю й попрямувала в бік «Сільпо».
Минаючи п’ятиповерхівку чеського проєкту, вона якось випадково кинула оком на дівчинку, що сиділа на парапеті біля будинку, з якимось дивно-байдужим поглядом. Сергіївна зайшла в магазин, пройшлася відділами, поговорила з Машею, своєю давньою знайомою, яка перейшла сюди з більшого «Сільпо», що в центрі. Та розповідала, що там з’явилася нова директорка, котра її не злюбила через те, що в онуки Маші був церебральний параліч, і їй доводилося підміняти доньку, коли та працювала.
– Кому сподобається, що працівник часто відпрошуються, – казала Маша, виправдовуючи колишню начальницю. – І як там ваш чоловік, тримається на плаву? Там у нього щось із щитоподібкою? – поцікавилася жінка, яку труднощі зробили тільки витриманішою та доброзичливішою. Сергіївна завжди заздрила Машиному оптимізму. Чула, що та відвідувала якісь збори. Ніби якихось Свідків.
– Гаразд, піду я, Машенько. А як там ваша Оксаночка?
– Ніби масаж і гімнастика трохи допомагають. Вона ж вірші пише, такі гарні. Я потім дам вам почитати. Ніна надрукувала.
– Добре, передавай їм вітання від мене. Хай Бог їх береже.
– Так Він і береже, – усміхаючись відповіла Маша. – І ви своєму «вогнику» передавайте.
– Дякую, піду я, а то він у мене сьогодні щось пригас. От апельсинів купила, може підживиться, – сказала Сергіївна й попрямувала до виходу.

Проходячи знову повз п’ятиповерхівку, вона помітила, що дівчинка так і сиділа на тому ж місці. Була якась зовсім загублена.
– А що ж ти, люба, тут сидиш? Когось чекаєш? Зараз прохолодно на камені, – заговорила Сергіївна з дівчинкою. – Усі твої ровесники зараз, мабуть, у школі.
– Мабуть, – відчужено відповіла дівчинка.
– А ти вже відучилася, чи що?
– І відучилася, і віджила, – тихо промовила дитина.
– Як це «віджила»? Що ти таке кажеш? Давай-но ми з тобою трохи поговоримо, – занепокоїлася Сергіївна.
– Про що?
– Як про що? Про тебе, – дивлячись у лице дівчинки, сказала жінка.
– А що про мене говорити? Нема мене. Померла я.
– Як це? А звати тебе як?
– Свєта.
– Слухай, Свєто, не варто тут сидіти, простуду підхопиш.
– Простуду? Простуду?.. Простуду?! – ніби здивувавшись, повторила Свєта. – Смішно.
– Так, вставай, ходімо до нас. Чаю поп’ємо, або какао. Любиш какао? У мене донечка дуже любила.
– Що значить «любила»? Розлюбила, чи що?
– Ну, можна й так сказати. Ходімо, Свєто. Поговоримо й зрозуміємо, в чому твої проблеми.
– Ходімо. Чому й ні?

Вони вже підійшли до квартирних дверей, коли Світлана раптом здригнулася.
— Ой, не можна мені до вас. Заразна я.
— Що значить заразна?
— Наша лікарка мені навіть у школу заборонила ходити…
— Та гаразд, прийшли вже, заходь. Ми з дідом зарази не боїмося.
— Зараза буває різна.
— Ну от і з’ясуємо — боятися нам чи ні. Може, ми вже нею перехворіли.
— Це малоймовірно.
— То й перевіримо — очевидно це чи малоймовірно.