Епілог

Епілог

Неш Райкер

Коли ти Райкер, ти не чекаєш на милостиню від долі. Ти береш усе у свої руки і будуєш своє життя сам — залізобетонно, на віки.

Одразу після нашого шаленого вечора ми з братами закрили останній гештальт, який заважав Софії дихати на повні груди. Наша служба безпеки знайшла її колишнього чоловіка швидше, ніж той встиг допити свій ранковий еспресо. Цей нікчема виявився звичайним боягузом, який заборгував гроші серйозним людям. Томас просто поклав перед ним папери про офіційну відмову від батьківських прав, а Алекс кинув поруч стопку із сумою, яка перекривала всі його борги. Наша ціна за повний спокій моїх дівчат. Він підписав усе за дві секунди, навіть не згадавши про доньку. Того ж місяця я офіційно вдочерив Мію. Мою принцесу. Мою рідну донечку, яка тепер носила горде прізвище Райкер.

Наше весілля через кілька місяців після цього гриміло на все місто. Мама таки вигризла свої чотириста гостей, гігантський торт і білосніжну сукню для Софії, від вигляду якої в мене в котрий раз перехопило подих.

Минув один рік

— Неше! Неше, твою наліво, вставай! — цей панічний, але такий коханий голос вирвав мене зі сну о четвертій ранку.

Я підірвався на ліжку, миттєво оцінюючи обстановку. Софія стояла біля комода, міцно тримаючись рукою за живіт, а її обличчя було напруженим. Наш малюк, на появу якого ми чекали з дня на день, вирішив, що четверта година ранку ідеальний час для появи у цьому світі.

— Ти як люба? — мій зазвичай залізний голос дав зрадницьку тріщину. Я, чоловік, який керує тисячами будівельників, відчув, як по спині пробіг холодний піт. Синочок виявився справжнім Райкером — діяв без попередження.

—Неше! Інтервал сім хвилин. Збирай речі, швидше! — Софія намагалася говорити спокійно, але я бачив, як сильно їй боляче.

Я увімкнув режим «максимальна концентрація». Паніка всередині кричала дурним голосом, але зовні я тримався як стійкий олов'яний солдатик. Гарячково почав кидати в сумку речі за списком, який Софія дбайливо прикріпила на холодильник ще місяць тому. Документи, пелюшки, сорочки... Здається, я випадково запхав туди навіть іграшкового динозавра Мії, але зараз це було неважливо.

У коридорі почувся тупіт маленьких ніжок. Зі своєї дитячої вийшла заспана Мія, тримаючи в руках свій маленький рюкзачок, куди вже самостійно запакувала олівці та кілька машинок.

— Тату, братик вже хоче народитися? — серйозно запитала вона, поправляючи рожеву каску.

— Так, принцесо, — я підбіг, коротко поцілував її в ніс і підморгнув. — Твій рюкзак готовий?

— Готовий!

Рівно за п'ять хвилин у двері пентхауса без стуку залетіли Томас та Елізабет. Оскільки ми жили поруч, старший брат виявився першим підкріпленням.

— Забираємо малу, — чітко скомандував Томас, підхоплюючи Мію на руки. — Елізабет побуде з нею, ми чекаємо вдома. Неше, тримайся, не здумай вирубитись у палаті!

— Та іди ти, Томасе, — буркнув я, але міцно обняв брата. Наша велика родина вже працювала як злагоджений механізм.

Поки ми спускалися на підземну парковку, мій телефон просто розривався від дзвінків. Алекс, Настя, мама, тато — абсолютно всі Райкери вже виїхали з різних кінців міста прямо до пологового будинку як група підтримки. До речі, наша Анастасія з Алексом теж йшли за нами по п'ятах — через кілька місяців вона також мала стати мамою, тому зараз Алекс віз її до лікарні «для компанії та моральної підтримки обережніше ніж хрусталь» і я його розумів. Адже залишити цю невгамовну жінку вдома було не можливо. Незважаючи на усі наші старання.

Я впевнено вів машину крізь нічне місто, одною рукою міцно стискаючи долоню Софії. Коли починалася чергова схватка, вона до болю стискала мої пальці, а я без упину повторював, як сильно її кохаю.

Біля входу до пологового будинку нас уже чекала ціла делегація з моїх старших братів та батьків. Мама плакала від щастя, тато суворо, але тепло кивав мені, а брати заспокійливо плескали по плечу. Вони обступили Софію, захищаючи її від усього світу, і я вкотре зрозумів одну просту річ.

Моя руда дівчинка більше ніколи, ні за яких обставин не залишиться сама. У неї є я. У неї є Мія. У неї є наш син, який ось-ось народиться. І у неї є величезна, шалена і любляча родина Райкерів, яка рознесе будь-яку стіну заради її щастя. Ми побудували наш ідеальний дім. Назавжди.

…За дві години в пологовому залі все нарешті скінчилося. Протягом усього цього часу я тримав Софію за руку, шепотів якісь дурниці про міцний фундамент нашого життя і вперше відчував, що мої залізні нерви готові здатися. Але коли кімнату розітнув гучний, вимогливий і неймовірно сильний крик, я затамував подих.

Лікар посміхнувся, обтер малюка і поклав його Софії на груди. Наш син. Райкер —з крихітними кулачками, якими він відразу спробував ухопити маму за сорочку. Софія втомлено, але так щасливо заплакала, притискаючи його до себе.

Я опустився на коліна біля ліжка, обережно обійняв їх обох і торкнувся губами чола своєї дружини, а потім поцілував маленьку ручку сина.

— Ну привіт, синочку, — прошепотів, відчуваючи, як очі зрадницьки зволожилися. — Вітаємо в родині, синку.