Розділ 15

Розділ 15

Неш Райкер

Минув місяць, відколи моє життя офіційно розкололося на «до» і «після». І знаєте що? Я ніколи не був таким бісовим щасливчиком. Цей місяць спільного життя з Софією та Мією став найкращим у моєму житті. Я кайфував від усього: від того, як Мія щоранку будила мене, вимагаючи ввімкнути мультики, від кота, який обжив мої дорогі дизайнерські штори, і особливо від Софії, яка щоночі плавилася в моїх обіймах, а вдень упевнено громила наших конкурентів на переговорах. Усе було занадто ідеально. А за затишок, як відомо, завжди доводиться платити.

Учора після обіду я поїхав у ресторан на зустріч із новими партнерами щодо постачання металоконструкцій. Звичайна ділова рутина. Але коли зустріч завершилася і я попрямував до виходу, з-за колони раптом випірнула вона. Ліна. Моя колишня.

Я навіть зреагувати не встиг, як ця лисиця мертвою хваткою вчепилася мені під руку. Вона знала, що робить. Вона прорахувала все до секунди, бо на виході з ресторану, як за помахом чарівної палички, уже стояли три папараці зі спалахами.

— Привіт, Нешику, — солодко про мурликала та, притискаючись своїм силіконовим бюстом до мого плеча і сліпуче посміхаючись на камери.

— Ти що, геть здуріла? Приберіть руки, Ліно! — процідив я крізь зуби, грубо вириваючи свій лікоть із її пазурів. На моєму обличчі була написана така лють, що будь-яка адекватна жінка вже втекла б. Я ж пів року тому чітко, пояснив їй, що між нами все скінчено і бачити її обличчя я більше не бажаю.

Але Ліна лише задоволено розсміялася, поправляючи волосся під прицілом об'єктивів.

— Ой, та чого ти, Неше. Трохи уваги преси нам обом не завадить. Тобі нагадати, як сильно обкладинки зі мною піднімали рейтинги твоїх будівельних об'єктів?

Я послав її під три чорти прямо там, на сходах, сів у машину і поїхав. До вечора я навіть забув про цей безглуздий інцидент. Ну причепилася дурна колишня, ну сфотографували. Мало що пишуть у жовтій пресі? Я не вважав це чимось важливим, тому навіть не став засмучувати Софії цими плітками.

І це була моя найбільша, фатальна помилка.

Сьогодні ближче до післяобіднього часу я вирішив зайти в кабінет до Софії. Хотів підійти, обняти за талію, поцілувати в шию і запропонувати втекти з роботи раніше, щоб разом забрати Мію.

Я штовхнув двері. У кабінеті було порожньо. Ноутбук Софії був закритий, а прямо посеред її ідеально чистого дубового столу лежав свіжий глянцевий журнал. Розмашисто розкритий на розвороті новин про зірок.

Я підійшов ближче, і вся кров миттєво відлила від мого обличчя. Серце пропустило удар.

На сторінці красувалося наше вчорашнє фото. Ракурс був підібраний ідеально: Ліна тримає мене під руку, сміється, а я нахилився до неї (насправді я в цей момент гарчав, щоб вона забралася геть, але на знімку це виглядало як інтимний шепіт). І жирний, кричущий заголовок на всю сторінку: «Повернення блудного Райкера: шалена парочка Неш та Ліна знову разом! Таємне побачення в елітному ресторані».

— Чорт... Чорт! — вилаявся я на весь кабінет, стискаючи журнал у руках так, що глянцевий папір зім'явся в лахміття.

Мене пройняв холодний піт. Збліднувши, як стіна, я почав гарячково думати. Як це все тепер пояснити Софії? Жінка, яка три роки страждала від хворобливого контролю колишнього чоловіка, яка ледве навчилася мені довіряти, побачила свого чоловіка на обкладинці з іншою. Для неї це був не просто скандал — це був вибух усіх її страхів. Вона вирішила, що я погрався з нею і повернувся до гламурного життя.

Я вискочив у коридор.
— Де Софія Левіна?! — гаркнув я на всю приймальню так, що секретарка впустила ручку.
— Вона... вона пішла десь годину тому, містер Райкер. Сказала, що їй погано, — заїкаючись, відповіла дівчина.

Я вихопив телефон і набрав її номер.
«Абонент знаходиться поза зоною досяжності».
Чорт! Ще раз. Те саме.
Я набрав домашній телефон — тиша.

Я вискочив у коридор і набрав виховательку Мії. Надія була тільки на те, що вона поїхала за малою і зараз вони разом ще там і він встигне їх перехопити.
— Алло, Нелі Марківно! Софія вже забрала Мію? — випалив я, забігаючи в ліфт.
— Так, Неше, Софія приїхала пів години тому і забрала Мію додому. Все добре, — відповіла вихователька.

— Так, так. Усе добре. Готую сюрприз, хотів переконатись скільки в мене ще часу на підготовку. – Заспокоїв жінку аби та не садила паніки.

Софія не відповідала на дзвінки. Я забіг до кабінету Алекса й одразу викликав туди Томаса. Поклав перед ними цей клятий журнал і коротко розповів, що трапилося. Брати насупились. Миттєво підключили всю нашу службу безпеки та знайомих у відділках поліції, шукаючи моїх дівчат по всьому місту. Перевіряли камери, білінгували телефон, який залишався поза зоною.

Була вже майже восьма вечора. Томас, Алекс та наш айтішник Майкл розмістилися на моїй кухні в пентхаусі, чекаючи на відповідь по камерах від поліції, щоб знайти бодай один слід дівчат. Атмосфера була наелектризована, я ледь не розніс стіну від паніки.

І тут двері спальні тихо відчинилися.

Звідти висипали заспані, розпатлані й абсолютно спокійні Софія та Мія. Брати ошарашено застигли. Ми прочісували в паніці все місто, підняли на вуха купу служб та людей, і ніхто... абсолютно ніхто з нас так і не здогадався просто обійти квартиру аби глянути, чи є хтось вдома.