Розділ 11

Розділ 11

Софія Левін

Несподівані вихідні

Все почалося о третій ночі.

— Мамусю...

Я розплющила очі миттєво. Голос Мії був слабким — не сонним, а саме безсилим і кволим. За секунду я вже сиділа на краю її ліжка.

— Що сталося, сонечко?

— Мені холодно...

Серце неприємно стиснулося. Я торкнулася її чола — гаряче. Дуже гаряче.

— Ой, малечо...

Термометр безжально показав тридцять дев'ять.

До ранку температура трохи впала, але ненадовго.

Мія лежала на дивані, загорнувшись у ковдру, в обіймах свого нещасного динозавра, який тепер теж вважався тяжко хворим.

— Мам...

— Що, сонечко?

— А динозаврам можна сироп від температури?

— Ні.

— Звісно можна люба. Він теж випив сиропчика і спить.

Мала сумно зітхнула, а я мимоволі усміхнулася. Потім відкрила робочий чат і написала заяву на лікарняний.

Відповідь від Харта прилетіла за хвилину: «Одужуйте».

Ще за хвилину додалося: «Якщо потрібна допомога — скажи».

Я ледь не розсміялася. Дякую, звісно. Але зараз мені потрібен був не начальник. Мені потрібні були додаткові руки, бо температура у доньки знову повзла вгору. На додачу до всього, врятований кіт після візиту до ветеринара остаточно освоївся в квартирі й тепер вважав своїм святим обов'язком лазити по шторах.

Близько одинадцятої пролунав дзвінок у двері.

Я нікого не чекала. Абсолютно нікого. Тому відчиняла з максимально підозрілим виглядом.

На порозі стояв Неш. У джинсах, темному светрі й із двома величезними пакетами в руках.

— Що сталося? — одразу запитав він.

Я кліпнула очима.

— Звідки ти знаєш, що щось сталося?

— Ти сьогодні не виходила з квартири.

— І?

— І Мія теж.

Я мовчала а Неш поставивши пакети взяв мене за руки і легенько стряхнув.

— Софіє?

— У Мії температура, — зітхнула я.

Його обличчя одразу посерйознішало.

— Велика?

— Вночі була тридцять дев'ять.

— Зараз?

— Тридцять вісім.

— Лікаря викликала?

— Уже був.

Неш кивнув, а потім підняв пакети й поніс ті на кухню.

— Я приніс продукти.

— Навіщо?

— Впевнений тобі зараз часу не має ходити по магазинах.

І тут я вперше помітила, що там не лише продукти. З пакетів стирчали упаковки дитячого соку, печиво, фрукти, якийсь дитячий журнал і велика коробка з пазлами.

— Неше...

— Не починай.

— Це занадто.

— Це просто супермаркет через дорогу.

— Все одно.

— Софіє.

Я вже знала цей тон. Після нього сперечатися було марно.

— Добре.

— Молодець.

— Не командуй мені тут.

— Не буду.

І я вперше за останні два дні щиро усміхнулася.

За хвилину він уже сидів на підлозі біля ліжка Мії, а та жалілась йому що вона хворіє. Злізла в ліжечка до рук Неша. Той міцно притиснув мою крихітку до себе, обережно влаштовуючи на руках.

— Неше, я хвора?

— Знаю крихітко. – Ніжно провів по її голівці долонею.

— І динозаврик захворів. – Про хникала та.

— Все буде добре сонечко.

Я на кухні ледь не розплакалась від такої турботи.

— Тоді добре, що я прийшов.

— Чому? – Прохрипіла мала.

— Бо в мене є секретна зброя.

Очі Мії миттєво округлилися.

— Яка? Мультики?

— Обійми, смачненькі вітаміни та казочки!

— А ти зі мною залишишся? Нікуди не підеш? -  Вчепилась своїми крихітними пальчиками йому у светр.

— Буду поряд стільки скільки  мама дозволить.

Він миттєво повернув голову в мій бік. І так…,я чудово розуміла на що він натякає. І ні…, відступати я вже теж не хотіла.  Лише опустивши очі кивнула, адже слова десь зникли.

Неш тихо усміхнувся покачуючи Мію на руках, а я раптом спіймала себе на дивній думці. З його приходом, у квартирі стало легше дихати. Наче хтось забрав частину тієї важкої втоми, яка накопичувалася в мені останні тижні.