Розділ 10

Розділ 10

Софія Левін

Я почала підозрювати недобре вже на третій день.

Спочатку мені здалося, що це випадковість. Потім — збіг. А ще через тиждень я була готова написати на Домініка Харта скаргу до Міжнародного суду з прав людини. Тому що жодна нормальна людина не могла звалити стільки роботи на одного співробітника.

— Софіє, потрібно переглянути договір оренди.

— Добре.

— І ще підготувати висновок щодо земельної ділянки.

— Добре.

— І судову практику по справі Вільямсона.

— Добре.

— І...

— Домініку... — я нарешті відірвала погляд від монітора. — Ви хочете мене вбити?

— Звісно ні.

— Тоді навіщо мені все це?

— Тому що ти найкраща.

Я мало не жбурнула в нього степлером. Але вчасно стрималася. Все ж таки я юристка. Ну, майже.

— До речі, — невимушено продовжив він, ніби й не помітив мого спопеляючого погляду. — Сьогодні можу підвезти тебе додому.

Я знову зарилася в документи, навіть не підводячи очей.

— Ні, дякую.

— Не варто бути такою впертою.

— А я не вперта.

— Софіє.

— Домініку.

Він важко зітхнув, визнаючи поразку. Я переможно усміхнулася.

Рівно до тієї секунди, поки на мій стіл з гуркотом не впала ще одна грубезна папка. Усмішка миттєво злетіла з мого обличчя.

— Це що?

— Робота.

Через кілька днів я вже відверто не встигала.

Карантин у садочку закінчився, але Мія примудрилася підчепити застуду. Нічого серйозного — просто нежить. Але після садочка її все одно потрібно було забирати вчасно. І ось із цим почалися проблеми.

Тому що Харт раптом відкрив у собі талант трудоголіка. Особливо після шостої вечора.

— Софіє, залишся ще на годинку.

— У мене дитина.

— У тебе ще й робота.

І так щодня. Мене рятувала лише вихователька, яка знала нас уже не перший рік і погоджувалася трохи почекати. Але сьогодні навіть вона не могла.

Я глянула на годинник. Сьома. Чорт.

Телефон лежав поруч. Я дивилася на потрібний контакт хвилин п'ять. Мабуть. А може, й більше. Потім видихнула і натиснула на виклик.

Він відповів майже одразу. Наче чекав.

— Привіт.

І чомусь від одного цього спокійного голосу мені миттєво стало легше.

— Привіт. – Невпевнено привіталась.

— Щось сталося? У тебе все гаразд? – В мить насторожився.

— Сталося, — я втомлено потерла лоб. — Мені дуже незручно просити...

— Тоді перестань мучитися і просто скажи.

Чортів Райкер.

— Я знову не встигаю в садочок.

Тиша тривала кілька секунд.

— О котрій треба забрати Мію?

— Якщо можеш...

— Можу.

— Вже майже як дві години тому.

— Я вже їду.

І він поклав слухавку. Просто взяв і вимкнув виклик. Наче це було найприродніше прохання у світі.

О восьмій я все ще сиділа над документами. Голова розколювалася, очі боліли, а кава давно перестала діяти.

Натомість Харт виглядав надто задоволеним.

— Втомилася?

— Ні.

Він засміявся. Я — ні.

— Можливо, зробимо перерву? Повечеряємо?

— Ні.

Усмішка на його обличчі трохи потьмяніла.

— Ти дуже складна жінка, Софіє.

— А ви дуже наполегливий чоловік.

— Це комплімент?

— Це попередження.

Він уже відкрив був рота для відповіді, коли двері офісу раптом відчинилися. І я почула знайомий голос:

— Сподіваюся, я не заважаю?

Серце чомусь пропустило удар. Це був Неш. Високий, у темному пальті, трохи мокрий від дощу і з абсолютно незворушним виразом обличчя. Тільки його очі уважно ковзнули по мені — по втомленому обличчю, купі паперів, настінному годиннику. Він відразу все зрозумів.

Харт теж зрозумів, судячи з того, як напружилися його плечі.

— Містер Райкер, — холодно промовив він.

— Містер Харт.

Чоловіки потиснули руки й навіть усміхнулися. Саме так усміхаються два хижаки перед бійкою.