Розділ 9

Розділ 9

Софія Левін

Мія всю дорогу додому спала, а я не знала про що мені говорити з Нешем. Тим паче була шокована тим, що він потягнув мою дитину до своїх рідних. Такого я від нього точно вже не очікувала. Да й те, що так з легкістю відкладе свої справи, а вони точно були, та допоможе мені…, і авто-крісло я також помітила.

Сльози ледь тримались в очах. Рідному батькові моєї крихітки було абсолютно байдуже до неї, що там з дитиною, які в неї потреби, і взагалі що в її житті відбувається. А тут… 

Добре. Те що Неш не ідеальний я це чудово розуміла. Не маленька. Але ж його вчинки…, здається я заплуталась остаточно.

Приїхавши, та ледь переступивши поріг моєї квартири, Мія тут же прокинулась та кинулась бігати кімнатою, стягуючи з себе вуличний одяг та захопливо розповідаючи як пройшов її день.

— Мамусю! Мамусю! А ми були у Неша! А там був собака! І бабуся! І ще одна бабуся! І дядя Томас! І малесенький хлопчик! І я його тримала за пальчик! Ось так. А ще...

Я заплющила очі. Господи. Все. Мої старання офіційно провалилися.

Я подивилася через плече на Неша, який саме заносив переноску з кошеням у квартиру. Все ж це знахідка моєї дитини. Тому справедливо буде що той буде жити у нас.

Виглядав він підозріло задоволеним. Ніби чудово знав, що зараз відбувається в моїй голові. І навіть не намагався цього приховати.

— Не дивись на мене так, — невинно повідомив він.

— Як саме?

— Ніби я викрав дитину і провів обряд посвяти в Райкери.

— А хіба ні? – Хмикнула, схрещуючи руки на грудях.

Куточок його губ сіпнувся.

— Виправдовуватися навіть не буду. Твоя донька за три години сама підкорила всю мою родину.

— Мамо! — обурилася Мія. — Я нікого не підкорювала.

— Авжеж люба. Я тобі вірю.

Неш відвернувся, кашлянувши в кулак. Здається, сміявся. Зрадник. Я важко видихнула й нарешті зняла пальто. День був жахливий.

Харт ходив за мною хвостом. Навалив купу роботи. Тричі запрошував на вечерю. Двічі натякав, що мені варто подумати про кар'єрне зростання. І один раз абсолютно випадково опинився біля мого столу настільки близько, що мені захотілося викликати службу порятунку. Тому зараз я почувалася вичавленою до останньої краплі. І навіть злитися на Райкера сил не залишилося.

— Дякую, — тихо сказала я.

Він завмер.

— За що?

— За Мію.

Темні очі несподівано стали серйозними.

— Софіє...

— Ні. Просто дякую.

На кілька секунд між нами запала дивна тиша. Тепла. Небезпечна. Я першою відвела погляд.

— Мамусю! — знову втрутилася Мія. — А ми завтра ще поїдемо до Неша?

— Ні.

— Чому?

— Бо у Неша є робота. Він не може кожного дня проводити з тобою.

— Несправедливо.

Я вже відкрила рота, щоб почати новий раунд переговорів із майбутнім адвокатом динозаврів, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я: Домінік Харт.

Я скривилася. Неш миттєво помітив.

— Проблеми?

— Ні.

— Софіє.

Я потерла перенісся.

— Просто бос.

— О пів на дев’яту годину вечора?

Я глянула на годинник. Чорт. Справді. Вже майже дев’ята.

— Не відповідай, — спокійно сказав Неш.

— Це робота. – зітхнула. – Мушу відповісти. А якщо щось важливе?

— Робочий день закінчився дві години тому. – Насупився той.

Телефон продовжував дзвонити. А мене накрило втомою. Такою сильною, що захотілося просто сісти на підлогу. Неш мовчки простягнув руку.

— Дай.

— Що?

— Телефон.

— Навіщо? – Нахмурилась.

— Я дуже ввічливо поясню твоєму босу, до котрої години у тебе робочий час. І що не варто зазіхати ще й на особистий.

— Райкер.

— Левін.

— Не смій.

— От бачиш. Сили сперечатися в тебе ще є.

Я закотила очі. А Мія раптом схопила телефон і серйозно приклала його до вуха.

— Алло!

Ми з Нешем синхронно завмерли.

— Мія!

— Дядю Харт, мама зараз не може говорити.

Я відчула, як у мене починає сіпатися око.

— Чому не може? — поцікавилася донька після короткої паузи.

— Бо вона втомилася. Неш сказав у неї…, єм час відпочинку.