Розділ 8

Розділ 8

 Неш Райкер

Два тижні. Чотирнадцять довбаних днів. Я знав це точно. Не тому, що рахував. Зовсім ні.

Просто календар у телефоні чомусь дуже настирливо нагадував, коли саме одна вперта рудоволоса юристка вирішила викреслити мене зі свого життя.

І якщо бути чесним... Я це заслужив. Томас мав рацію. Я поліз туди, куди мене ніхто не запрошував. І тепер пожинав плоди власної геніальності.

Зате тепер я точно знав одну річ. Софія вміла тримати оборону. І робила це професійно. Майже захоплююче.

Перші кілька днів я думав, що все випадково. Ну не зустрілися в ліфті. Буває. Потім ще раз. І ще. А потім одного ранку двері ліфта буквально зачинилися перед моїм носом.

Я навіть розсміявся. Стояв посеред коридору з чашкою кави в руках і дивився на цифру «4», яка повзла вниз.

— Отже, ось як ми тепер граємо...

З того дня я перестав намагатися її наздогнати. Якщо Софії потрібен був простір — нехай буде простір. Я і так уже наробив достатньо дурниць.

Але це не означало, що я не помічав. Помічав. Все. Як вона різко змінювала маршрут. Як довше затримувалася після садочка. Як одного разу просиділа з Мією на дитячому майданчику майже годину під дрібним дощем. Я бачив їх із вікна своєї квартири. І навіть тоді не підійшов. Хоча хотілося.

Особливо коли Мія кожні кілька хвилин оберталася до під'їзду. Наче когось шукала. Чорт. Не когось. Мене. Саме це і добивало найбільше. Бо я теж сумував. За обома. За Софією. І за малою катастрофою в рожевій шапці.

Мене навіть брати почали підозріло розглядати.

Особливо Алекс.

— Ти якийсь дивний.

— В сенсі?

— А як можна по іншому трактувати дивний?

Хотілося його придушити. Трохи. Чисто по-братськи. Я був не готовий вступати в діалоги. Алекс теж чудово знав що саме я встиг заварити. І так, вважав що Томас правий. Я вчинив нерозумно. І це м’яко кажучи. З чим я абсолютно погоджуюсь.

День, коли я нарешті отримав шанс хоч трохи почати виправлятись, настав… дуже холодно та мокро. Того ранку дощ лив як з відра. Я саме збирався їхати на зустріч, коли випадково глянув у вікно допиваючи свою каву.

І завмер. Біля під'їзду стояла Софія. Під однією парасолькою з Мією. Мала щось активно розповідала, розмахуючи руками. А Софія слухала. І посміхалася. Ледь помітно.

Я вже збирався відійти від вікна. Коли побачив дещо дивне. Мія раптом зупинилася. Подивилася вниз. А потім побігла до моєї машини, присіла навпочіпки просто посеред калюжі в якій та стояла, просовуючи ручку підавто.

— Ну ні...

Пробурмотів я. За секунду зрозумівши причину. Маленьке руде кошеня. Мокре. Брудне. І абсолютно нещасне. Я навіть з відси це бачив.

Софія щось сказала. Мія ж притисла до себе знахідку насупившись і щось відповідаючи і вперто хитаючи головою.

Навіть звідси було видно. Починаються переговори століття. Я усміхнувся. Бо чудово знав цей вираз обличчя. За хвилину Софія вже трималася за голову.

Ще за хвилину Мія обіймала кошеня вазюкаючи того по своїй курточці замазуючи ту. А ще через хвилину обидві виглядали так, ніби не знали, що робити далі.

Я важко зітхнув. Взяв ключі від машини. І попрямував до ліфта. Схоже... Два тижні мовчання добігли кінця. Треба йти рятувати своїх дівчат.

Неш Райкер

Софія дивилася на мене так, ніби я був черговою проблемою, яку життя вирішило підкинути їй просто посеред дощового ранку.

І якщо чесно... Після всього, що я накоїв, мала повне право. Мія ж дивилася зовсім інакше. Наче побачила Санта-Клауса. Тільки в дорогому пальті.

— Нееееш!

За секунду маленький ураганчик уже висів у мене на шиї. Я автоматично підхопив малу на руки, навіть не зважаючи на те, що вона тут же вмить забруднила мені одяг. Байдуже. Головне — вона була в моїх руках.

— Привіт, кнопко.

— Ми котика знайшли!

— Уже бачу.

Кошеня тим часом жалібно нявкнуло в її рученятах. Мокре. Брудне. І смертельно налякане.

— Він замерзне! — схвильовано повідомила Мія.

— Не замерзне.

— Правда?

— Правда.

Софія важко видихнула.

— Неш...

— Давай відвеземо його до ветеринара.

— Не потрібно.

— Софіє. – Перебив незаперечно.

— Неш... Ти спізнюєшся на роботу.

— Справи почекають. Тим паче я нікуди не спішу. А от ти…, ти вже точно спізнюєшся.

Вона ж не знає, що поки спускався ліфтом, встиг перенести заплановану зустріч на обідню годину. І знати про це їй не потрібно.