Розділ 7

Розділ 7

Неш Райкер

— Тобто вона реально пригрозила тобі судовим позовом?

Томас повільно поставив склянку з віскі на столик і подивився на мене з таким виразом обличчя, наче намагався вирахувати, на якому саме етапі природа дала збій у генетичному коді нашої родини. Звісно ж в моєму обличчі цей збій і проявився.

— Саме так.

— І правильно зробила, — резюмував брат, навіть не моргнувши.

— Дякую за залізобетонну братську підтримку.

— Звертайся, завжди будь ласка.

Я роздратовано фиркнув і глибше відкинувся на шкіряну спинку дивана.

Ми сиділи в його будинку вже другу годину. Елізабет давно пішла нагору вкладати малого, а ми з Томасом без поспіху прикінчували пляшку елітного віскі. Точніше, він просто насолоджувався вечором, а я судорожно намагався перетравити ситуацію, у якій жінка обіцяє затягати мене судами просто через те, що я виявив «надмірну зацікавленість» її життям.

— Я просто хотів зрозуміти, що там взагалі сталося, чому вона така. Хто так сильно її образив? — буркнув я, розглядаючи бурштинову рідину в склянці.

— Навіщо? — коротко кинув Томас, пронизуючи мене своїм фірмовим аналітичним поглядом.

— Що — навіщо?

— Навіщо тобі взагалі знадобилося піднімати свої канали й щось там з'ясовувати про її минуле?

Я відкрив рота, щоб видати якусь красиву відмазку про безпеку угоди з Хартом. І тут же закрив. Проти Томаса це не працювало би.

Брат тріумфально усміхнувся:

— Отож бо і воно, так Неше?

— Та нічого такого там немає, — спробував я утримати без емоційний вираз обличчя.

— Неш.

— Що?

— Нагадай-но мені, ви взагалі хоч зустрічаєтесь?

— Ні.

— І? — Томас виразно підняв брову. — Яке тоді тобі, до біса, діло до її минулого, її колишнього і її закритих сурових поглядів?

Я зробив ще один важкий ковток віскі, відчуваючи, як приємне тепло обпікає горло:

— Мені просто було цікаво.

— Брехня, — миттєво відрізав брат.

— Дякую ще раз, ти неймовірно чуйний слухач. Так підтримуєш.

— Будь ласка, звертайся в будь-який час.

Томас ліниво потягнувся у кріслі, задоволений тим, як швидко загнав мене у глухий кут.

— Знаєш, я її чудово розумію, — зауважив Томас. — Де твій здоровий глузд подівався, Неше?

Я замовк, раптово згадавши Мію. Перед очима миттєво спливла усміхнена рудоволоса крихітка. Її нескінченні запитання, динозаври, принцесячі корони. Про те, як вона завжди бігла мені назустріч.

— Послухай, — Томас зробив паузу, підбираючи слова. — Якщо ти плануєш просто весело провести час, а потім зібрати речі й повернутися до свого безтурботного життя — краще відступи зараз. Софія витримає, вона сильна. А от для Мії це стане катастрофою. Не ламай дитині психіку, Неше.

Я мовчав, розглядаючи залишки віскі на дні склянки. Його слова падали важкими кам'яними блоками, змушуючи тверезо оцінити кожен мій крок. Брат мав рацію. Абсолютну, безжальну рацію. Це був уже не той звичний для мене формат легких інтрижок, де правила гри обговорювалися на березі й ніхто нікому нічого не винен. Тут на кону стояло дещо значно більше, ніж просто моє его чи зона комфорту.

— Я не збираюся зникати, Томасе, — тихо, але максимально залізно відчеканив я, дивлячись братові прямо в очі. — І я чудово усвідомлюю всі ризики.

Брат пильно вивчав моє обличчя кілька секунд, наче шукав бодай найменший натяк на сумнів. Не знайшов. Його плечі помітно розслабилися, а на губах знову з'явилася та сама фірмова, трохи іронічна посмішка Райкерів.

— Ну, тоді ласкаво просимо до клубу божевільних татусів, брате, — він коротко кивнув на прощання. — Іди вже. Тебе, мабуть, зачекалися твої руді інвестиції.

Я вийшов на нічне повітря, вдихаючи прохолоду на повні легені. Думки в голові нарешті вишикувалися в чітку, зрозумілу лінію. Слова Томаса не злякали мене — вони лише додали залізобетонної впевненості. Коли я сідав у машину, телефон на сусідньому сидінні завібрував, але я навіть не глянув на екран. Ліна, Харт, бізнес-конкуренти — все це зараз здавалося якимось далеким і абсолютно неважливим фоновим шумом.

Двигун позашляховика потужно загарчав у темряві, і я рушив у бік будинку Стіва. Попереду був новий день, і я точно знав, що на четвертому поверсі мене чекає найкраща у світі сусідка, заради неї та її маленької копії  я готовий спалити всі свої старі холостяцькі мости.

Не знаю як так все у мене швидко склалось, але це факт.

Софія Левін

Минуло два тижні. Чотирнадцять днів. Триста тридцять шість годин. І так, я рахувала. Не спеціально. Просто якось само виходило.

Після нашої останньої розмови Неш більше не намагався зі мною заговорити. Не приходив до офісу. Не чекав біля ліфта. Не з'являвся з коронами, еклерами чи своїми неможливо дратівливими усмішками. І найгірше... Він повністю поважав мої кордони. Що, як не дивно, дратувало ще більше. Бо тепер мені не було на що злитися. Зовсім.

Вранці я навчилася виходити з квартири раніше. На кілька хвилин. Рівно настільки, щоб не зустріти його біля ліфта. Якщо ж раптом бачила його в кінці коридору, то миттєво тиснула кнопку закриття дверей. І робила вигляд, що нічого не сталося. Одного разу двері ліфта майже зачинилися перед його носом. Я навіть відчула себе винною.

Майже. Але лише майже. Бо наступної секунди згадала його людей, які копалися в моєму минулому. І почуття провини одразу минуло. Майже.

Увечері було складніше. Особливо після садочка. Тому що одна дуже маленька рудоволоса особа постійно крутила головою навколо.

— Мам?

— Що?