Розділ 6

Розділ 6

Неш Райкер

Я стояв посеред обшарпаного коридору четвертого поверху, відчуваючи себе головним актором у найбезглуздішому театрі абсурду. Ліна все ще висіла на моїй шиї, захоплено щебечучи про затори та жахливий під'їзд. А в моїх вухах досі стояв звук потрійного повороту замка за дверима Софії. Він пролунав як фінальний удар судового молотка: «Винен», без права на апеляцію.

Я перехопив Ліну за лікті й відштовхнув від себе, розриваючи ці задушливі обійми.

— Ліно, досить, — обірвав я її на пів слові. Глухий, крижаний тон змусив її відсахнутися й здивовано кліпати нарощеними віями.

— Неш... ти чого? Я ж просто приїхала! Ти не відповідав на повідомлення, я хвилювалася...

— Я відповів, — відрізав я, суючи їй під ніс екран телефона з текстом про розрив. — Написав чітко й зрозуміло: між нами все скінчено. Навіщо ти приперлася сюди й влаштувала цей цирк?

— Ти це серйозно?! — її голос миттєво втратив цукрову ніжність і перейшов на звичний капризний вереск. — Ти мене кидаєш? Через якесь нещасне смс?! Після всього, що було між нами?!

— Ліно...

— Ні, це ти мені скажи! — вона тицьнула пальцем у бік зачинених дверей. — Хто ця квочка, яка щойно сховалася? Ти через неї мене кидаєш? Через цю общипану руду?!

Всередині все спалахнуло. Я підібрався, дивлячись їй прямо в очі. Таким поглядом на моїх будівельних майданчиках я зазвичай затикав усю важку техніку разом із виконробами.

— А тепер закрий свого рота й слухай мене сюди, Ліно, — тихим, небезпечним басом промовив. — Слідкуй за кожним своїм словом. Зараз ти розвертаєшся, сідаєш у ліфт і забираєшся туди, звідки приїхала. Ти більше ніколи мені не пишеш. Ти мене не шукаєш. Я тобі нічого не обіцяв, ми навіть не зустрічались. Ми провели разом кілька вечорів за спільною згодою. І все. Крапка. – Проричав. - Ми все з'ясували? Тепер йди з відси.

Вона вдихгула повітря, збираючись видати гучну істерику зі сльозами. Але подивилася на мене й зрозуміла — ліміт мого терпіння офіційно вичерпано. Наступного попередження не буде.

— Ти про це ще пошкодуєш Райкере.

Різко крутнувшись на своїх підборах, вона поцокотіла до ліфта. Кабіна поглинула її, залишивши після себе лише нудотний шлейф парфумів.

Коли гул ліфта вщух, я повернувся до дверей Софії. Підійшов ближче. Заніс руку для стуку, але так і завмер у кількох сантиметрах від дверей.

Чорт. І що я їй скажу?
«Софіє, це не те, що ти думаєш, я насправді кинув її ще кілька днів тому»?

Звучить як жалюгідне виправдання підлітка, якого застукали за сигаретою. Вона — доросла жінка. Вона вірить лише беззаперечним фактам. А факти зараз грали абсолютно проти мене: мажор, на якого привселюдно вішаються жінки. Вона ж тепер мене на гарматний постріл до себе не підпустить. Тай чому повинна взагалі підпускати? Наші стосунки, нажаль були лише дружніми. Тай якщо бути чесним до кінця, я сам був більш зацікавлений в Софії та її донці, ніж вони в мені. Вони щасливо жили і без мене. А от я, чомусь постійно намагаюсь опинитись поряд з ними.

Я безсило опустив руку, розвернувся до квартири Стіва і з гуркотом зачинив за собою двері.

Весь мій залізобетонний контроль над життям розлетівся на друзки. І як, та коли саме це трапилось уяви не маю. Але щось повертати назад, не хочу. Мені терміново потрібен був новий план. План того, як пробити цю стіну, яку міс Левін щойно так професійно звела між нами. І повертати наше спілкування хоча б у те русло як було раніше. А вже потім рухатись далі.

Софія Левін

Ніч видалася пекельною. Я не стулила очей ні на хвилину. Безглуздо просиділа на кухні з чашкою захололої кави, слухаючи, як за вікном шумить місто, і до ранку нарешті викристалізувала єдине правильне рішення.

Дистанція. Жорстка, залізобетонна і безкомпромісна.

Я мушу негайно захистити від цього чоловіка себе і, що найважливіше, свою дитину. Мія катастрофічно швидко прив'язалася до цього двометрового ловеласа. А що далі? За тиждень-два ремонт у його пентхаусі закінчиться. Неш Райкер збере свої брендові валізи, сяде у пафосний позашляховик і назавжди зникне. Повернеться до свого розкішного життя з безтурботними довгоногими жінками. Нам із Мією там точно немає місця.

І ось тоді моя дівчинка буде по-справжньому страждати. Чекатиме його біля ліфта, питатиме про динозаврів, а у відповідь отримає лише порожній коридор. Та й я сама... чорт, я й сама встигла пустити коріння цієї дурної симпатії. Тому рубати треба по живій тканині. Зараз. Поки не пізно.

О пів на восьму ранку ми вийшли на сходовий майданчик. Я молилася, щоб коридор був порожнім, але у всесвіту на сьогодні були інші плани.

Біля ліфта, засунувши руки в кишені куртки, уже стояв він. Неш Райкер власною персоною. Трохи втомлений, із темними тінями під очима, але все такий же нестерпно впевнений у собі.

— Сусі-і-іде! — Мія миттєво зруйнувала мою титанову оборону. Вона радісно заскакала навколо нього, як заведена пружинка. — Привіт! Дивись, у мого динозавра тепер теж є маленька корона! Я її вночі намалювала!

Неш миттєво присів перед нею навколішки. Його похмуре обличчя за секунду посвітлішало.

— Привіт, кнопка... тобто, доросла леді. Оце так так. Твій динозавр тепер офіційно головний у цьому під'їзді.

Він обережно клацнув її по носі, а потім повільно підвівся. Весь його розслаблений вигляд зник. Цей хваткий, скануючий погляд вичікував моєї реакції.

— Софіє, доброго ранку.

— Доброго ранку, містере Райкер, — холодно перервала я, карбуючи кожне слово.— Мія, тисни кнопку ліфта. Ми запізнюємося.