Розділ 5

Розділ 5

Неш Райкер

Сімейні вечері в будинку батьків були традицією, яку в нашій родині не порушували навіть під загрозою кінця світу. Щосуботи весь наш клан збирався за великим столом: батько, мама, бабуся Насті, я, Томас із Елізабет та їхнім малим шибеником Максом, Алекс із Настею. Галас, іронічні шпильки, суперечки через футбол — усе за звичною програмою.

Минув уже тиждень відтоді, як я вперше зустрів Софію Левін. Точніше, Софію та її особистий рудий ураганчик на ім'я Мія. Карантин у садку нарешті закінчився, тож Мія знову тероризувала свою групу. Я більше не штурмував офіс Софії з рожевими коронами та еклерами.

По-перше, роботи було вище даху. По-друге, проект із землею, який ми вели, стрімко набирав обертів і вимагав майже всього мого часу. А по-третє... Я й сам не мав жодного бажання аналізувати причини, через які останнім часом занадто часто думав про свою сусідку.

Втім, ми все одно бачилися майже щодня. Вранці біля нашого аварійного ліфта. Увечері на парковці. Іноді біля під'їзду. Одного разу я навіть підвозив їх до садка та роботи, бо над містом розверзлося справжнє біблійне лихо, яке синоптики скромно обізвали дощем. Коротше, нічого особливого. Абсолютно робоче, сусідське ні-чо-го.

Саме тому я зараз розслаблено сидів за сімейним столом і навіть не підозрював, що за кілька секунд власноруч і з особливим цинізмом запущу механізм свого повного знищення.

Усе почалося з банального й невинного запитання батька про бізнес.
— Як там справи із землею по контракту Харта?
— Нормально, — відгукнувся я, жуючи м'ясо. — Документи вже майже готові до підписання. Цю угоду з їхнього боку веде моя нова сусідка Софія, повинно усе бути добре.

Я усвідомив масштаб своєї помилки рівно в ту ж мікросекунду, коли закрив рота. Внутрішній голос просто закричав: «Райкер, ти ідіот?!»

Тиша за столом тривала приблизно дві секунди. Навіть малий Макс застиг із ложкою в руці, чітко зорієнтувавшись, що зараз почнеться доросле шоу.

Все, почалося. Мама повільно відкладає виделку. Бабуся відсунула подалі чашку. Настя перестає годувати маленького Макса.
Елізабет тихо хмикає.
А ось Томас відкриває нотатки в телефоні і Алекс починає іржати.
Чорт. Я знав цей погляд. Так акули дивляться на пораненого тюленя. Мені точно кінець.
— Сусідка? — дуже спокійно перепитала мама.
— Так.

— Красива?
— Мам.
— Це не відповідь.
Я потер перенісся.
— Нормальна.
— Ооооо... — хором протягнули брати.
— Нормальна, — зареготав Алекс. — Записуйте. Якщо Неш каже «нормальна», значить там красуня.
— Підтримую, — кивнув Томас. — Пам'ятаєш його «непогану» машину? Він її потім три місяці чекав із Італії.
— А «звичайний» годинник? — додав Алекс. — За який можна купити квартиру.
Всі розсміялись. Я подумки прокляв усіх родичів одразу.
— Ви закінчили?
— Ні, — чесно відповів Томас.
— Навіть не починали.
Настя підперла щоку долонею.
— То що за сусідка?

Я вирішив одразу припинити цей цирк.
— Досить. У неї дитина.
Я сказав це спеціально. Як козир. Як аргумент. Як завершення дискусії.
Даремно. Абсолютно даремно. Бо мама раптом усміхнулася. Бабуся теж. І це було значно страшніше.
— Дитина? — перепитала мама.
— Так.
— Маленька?
— Дівчинка. Три роки здається.
Мама розчулилася миттєво.
— Яка чудова новина.
— Що?
— Дитина.
— Мам, це ж не моя дитина.

— Ну то й що? — відмахнулася мама з таким виглядом, наче я щойно звинуватив її у шпигунстві на користь іншої держави. — Наявність дитини просто доводить, що ця жінка вміє брати на себе відповідальність.

— Плюс один бал дівчині, — гучно прокоментував Томас, щось запекло друкуючи у своїх нотатках.
— Звідки ти знаєш її ім'я?! — я різко розвернувся до брата.
— Ну як звідки? Ти сам щойно проговорився на початку, коли розповідав про контракт Харта. «Угоду веде Софія, моя нова сусідка». Неш, твій захист сьогодні дирявий, як старий друшляк.

Я прикусив язика. Капітуляція за всіма фронтами.

— А як звати малечу? — лагідно поцікавилася бабуся, в очах якої вже світився план розсаджування гостей на нашому майбутньому весіллі.
— Мія, — буркнув я, розуміючи, що приховувати щось далі немає жодного сенсу.
— Мія... Яке чарівне ім'я! — матуся сплеснула в долоні.

— Покажи нам її фото, — додала мама з виглядом шерифа, який вимагає водійські права.
— У мене немає її фотографій.
— Не обманюй, — ліниво подав голос Томас. — Я бачив, як ти вчора в офісі пів години втупившись в телефон щось роздивлявся посміхаючись. Хто там був? Коти? Чи плани забудови?
— Там був фінансовий звіт!
— Ага, звичайно. Звіт у синьому костюмі та з рудим хвостиком, — заржав Алекс.

Я зрозумів, що якщо негайно не закрию цю тему, то до кінця десерту мені вже оберуть ресторан для весільного банкету й ім’я для нашої другої спільної дитини.

— Коротше, — я підвівся з-за столу, демонстративно кинувши серветку на тарілку. — Ваші гіпотези не мають під собою жодних юридичних чи логічних підстав. Я їду додому. Мені ще працювати.
Весь стіл знову вибухнув реготом. От зарази. Так, я втікав від допитів.

Закинув куртку на плече й вийшов на свіже повітря.

У салоні машини нарешті запала благословенна тиша. Я завів двигун і кілька хвилин просто дивився на руль. Чорт. Моя сім’я — це стихійне лихо, страшніше за будь-який карантин чи затоплення. Тепер вони не відчепляться. Мама з бабусею вже точно запустили свої шпигунські радари.

І найгірше в цьому всьому? Що сильніше вони мене підколювали, то чіткіше я розумів: я дійсно хочу, щоб це їхнє «поки що» стало правдою. Мені дійсно було цікаво, де той чортів батько Мії. І мені дійсно хотілося, щоб Софія наступної суботи сиділа тут, поруч зі мною, і відбивалася від моїх божевільних родичів своїми фірмовими суворими репліками.