Розділ 4

Розділ 4

Софія Левін

— Мамо, а якщо динозавр раптом виросте і стане адвокатом?

Моя ранкова кава негайно вирішила піти не в те горло. Я судорожно, зі сльозами на очах закашлялася, влаштовуючи акробатичні трюки, аби врятувати свій новий білий піджак від незворотних коричневих плям.

— Що, вибач? — прохрипіла я, судорожно витираючи губи паперовою серветкою.
— Ну, адвокатом! — Мія закотила очі так виразно, наче я щойно запитала якусь несусвітню дурницю. — Ну, як ти! Він прийде в суд і звільнить із тюрми бідного вовка, який випадково з'їв Червону Шапочку. Бо вовк просто був дуже голодний, а це пом'як... пом'якшувальна обставина!

Вона замислилася. Рівно на три секунди — абсолютний рекордний час затишшя для її гіперактивного рудого мозку.

— Слухай, мамусь, а якщо великим адвокатом не вийде, динозавр може бути просто помічником? Ну, твоїм, наприклад? Замість отого дяді Макса, який завжди кривляється?
— Чисто теоретично — може, — максимально обережно відповіла я, уявляючи, як семитонний тиранозавр намагається скріпити договір купівлі-продажу землі своїми кумедно крихітними передніми лапками.
— І він теж буде носити гарний маленький костюмчик? — очі моєї юної дослідниці засяяли фанатичним вогнем.
— Напевно. Строгу трійку. І обов'язково галстук-метелик, щоб усе було за дрес-кодом «Харт і партнери».
— І портфельчик для паперів? Золотий?
— Обов'язково. Але з міркувань гуманності — виключно зі справжньої еко-шкіри.

Мія раптом різко насупилася, усім своїм трирічним єством зіткнувшись із серйозною, фундаментальною юридичною проблемою:
— Мам... А хвіст? Хвіст куди дівати? – Прикрила долоньками ротика.

Я безсило притисла пальці до перенісся, чітко відчуваючи, як міжнародне цивільне право прямо зараз безжально програє нокдауном доісторичній палеонтології.
— Не знаю, Міє. Чесно. В інституті нас до такого делікатного нюансу взагалі не готували.
— Мамо, ну це ж еле-мен-тар-но! — Мія глибоко зітхнула з таким зверхнім виглядом, наче працювала провідним конструктором в ательє щонайменше років десять. — Треба просто зробити дуже велику дірочку в офісних штанях. Бо інакше хвіст застрягне, динозавр сильно розізлиться, вийде з себе і з'їсть суддю разом із манжетами. А їсти суддів — це ж незаконно?
— Дуже... дуже слушна й юридично грамотна думка, колего Левін. Кримінальний кодекс вас підтримує.
— Ага, — Мія задоволено й авторитетно кивнула, шмигнула носом і з почуттям виконаного професійного обов'язку повернулася до свого малюнка.

Там, на аркуші А4, гігантський фіолетовий диплодок у краватці якраз із особливим цинізмом підминав під себе чийсь багатостраждальний будівельний майданчик.

— Містере Харт! — раптом подало голос моє руде спасіння, і Домінік, який як завжди без стуку ввалився до мого кабінету, буквально захлинувся власним красномовством на пів слові.

Мія відірвалася від фіолетового диплодока, який на той момент уже повністю анексував будівельний майданчик, і з підозрою втупилася в мого боса.

— Сонечко, — Харт миттєво переключився, розтягуючи губи у своїй фірмовій вініровій посмішці. — Привіт. А що це ти тут малюєш?
— Суд, — коротко відрізала дівчинка. — Мій динозавр судить поганих дядьків.
— Оу... І за що ж? — Домінік злегка посміхнувся, хоча в його блакитних очах промайнуло щось зневажливе.
— За те, що вони заважають мамі працювати й забирають у неї сили. Неш каже, що таких треба одразу штрафувати на мільйон баксів. Або згодовувати крокодилам.

Я зітхнула, відчуваючи, як моє ліве око починає відбивати чечітку. Неш Райкер. Ну звісно. Цей двометровий мажор не просто застовпив місце в моїх думках, він ще й встиг провести з моєю дитиною прискорений курс корпоративного права та методів інквізиції. І це все, за якихось півгодини. Поки вчора підвозив нас додому.

Домінік Харт після згадки про Неша миттєво перестав випромінювати флірт і дружність. Його плечі напружилися, а погляд став холодним і гострим, як скальпель хірурга.

— Он як... Неш, значить, — тихо промовив Харт, переводячи повільний, важкий погляд з Мії прямо на мене. — Софіє, мені здається, нам потрібно дуже серйозно обговорити деякі... приховані пункти нашої вчорашньої угоди з «Райкер Груп». Наодинці.

Домінік весело посміхався, задоволений тим, як легко зміг завоювати прихильність моєї маленької розбійниці. Він випростався, поправив свій бездоганний піджак і перевів погляд на мене. У його очах спалахнув той самий знайомий, хижий і самовпевнений вогник, який я так старанно намагалася загасити.

— Ну що, Софіє, як бачите, ми з вашим новим помічником адвоката знайшли спільну мову, — промуркотів він, роблячи крок ближче до мого крісла. — Можливо, це знак, що нам усе ж варто переглянути ризики й обговорити їх сьогодні…, скажемо за вечерею?

Я вже відкрила рота, аби видати йому тричі вивірену, юридично обґрунтовану й абсолютно холодну відмову, але завершити фразу мені знову не судилося.

Цього разу кабінетний простір здригнувся не від дитячого писку.

Масивні пластикові двері мого скромного притулку без жодного стуку відчинилися настіж. На порозі стояв Неш Райкер. У сірому вовняному пальті поверх ідеального костюма, злегка розпатланий від вітру, з величезним паперовим пакетом із найближчої елітної кондитерської в одній руці й... яскравою, блискучою іграшковою короною в іншій.

У кабінеті втретє за ранок запала така тиша, що було чути, як на вулиці паркується чиясь машина.

— Неш! — Мія першою порушила німу сцену, підстрибуючи на стільці так, що її олівці розлетілися по всьому столу. — Корона! Це мені?

Домінік Харт повільно, сантиметр за сантиметром обернувся до дверей, і його обличчя миттєво набуло кольору мого білого піджака. А Райкер навіть не подивився на мого боса. Його гострий, іронічний погляд був прикутий виключно до мене, а на губах грала та сама зухвала посмішка, від якої моє серце чомусь зрадницьки пропустило удар.