Розділ 2

Розділ 2

Софія Левін

— Мія!
Я зупинилась посеред вітальні. Тиша. Страшна ознака. Навіть катастрофічна. Особливо коли твоя трирічна донька щиро вважає себе Ларою Крофт і дослідницею всесвіту в межах одного багатоквартирного будинку.
— Мія, це не смішно!

Знову тиша. Я заплющила очі й зробила глибокий вдих, як учили на курсах з керування гнівом. Спокійно, Софо, без паніки. Можливо, вона просто тихо грається у своїй кімнаті? Ага, тричі. Або проводить ревізію на кухні. Або влаштувала всесвітній потоп у ванні. Або...

— Господи, тільки не це... — вихопилося в мене.

Я на швидкості облетіла квартиру. Дитяча. Порожньо, якщо не рахувати розкидане Лего — потенційне знаряддя тортур для моїх босих ніг. Кухня. Чисто, холодильник зачинений. Ванна. Сухо. Моя спальня, теж саме. Гостьова, пусто.

Серце миттєво зробило кульбіт і провалилося кудись у район п'ят. Погляд упав на вхідні двері, які були підозріло причинені. О ні.

— Мія! — я кулею вилетіла на коридор під’їзду і тут же задерев'яніла.

За кілька метрів від мене, прямо біля ліфта, стояла моя крихітка. Жива. Ціла. Абсолютно неушкоджена. І, що найгірше, вона натхненно заговорювала зуби нашому новому сусідові.

Тому самому. Двометровому шафі в дорогому костюмі. Занадто нахабному. Катастрофічно гарному. І стовідсотково занадто багатому для нашого спального району. Неш Райкер. Звісно я його впізнала, хто не знає Райкерів? Якого біса такий пафосний екземпляр узагалі забув у будинку, де ліфт скрипить, як незмазаний віз?

— Мія.

Донька миттєво крутонулася на п'ятах і видала свою саму безневинну, ангельську посмішку з арсеналу маніпуляцій:
— Мамусю!
— Так, доню, мамуся, — я підійшла ближче, окинувши це руде стихійне лихо своїм фірмовим прокурорським поглядом. — Що я тобі казала буквально десять хвилин тому, люба?

Мія кліпнула довгими віями, вмикаючи режим повної амнезії:
— Багато чого, матусю... Ти завжди так багато кажеш.
— Я казала про незнайомців, — я важко зітхнула. Ну от у кого вона така артистка? Точно в колишнього, той теж умів викручуватися.
— А-а... — протягнула малеча, винувато втупившись у підлогу.

Отож-бо й воно. Раунд за мамою.
— Так. То чому ти на вулиці... тобто в коридорі?
— Але Неш уже майже знайомий! — вона раптом радісно підстрибнула, і руді кучері на її голові синхронно повторили цей маневр. — Ми вже справжні друзі!

І як це, цікаво, розуміти? Які, до біса, друзі? Вони коли встигли підписати пакт про ненапад і вічну дружбу?

Насупившись, я перевела погляд на Райкера. А цей нахаба в цей самий момент абсолютно безсоромно, сантиметр за сантиметром, сканував мене очима. Чорт, я прямо шкірою відчула цей його уважний рентген. На мені ж домашня розтягнута футболка й хвіст на голові! А він ще й либиться, гад. От же ж упевнений у собі мачо.

— Не дивіться на мене так, наче я злісний викрадач дітей, — спокійно подав голос Райкер, піднімаючись на повний зріст. — Я якраз намагався пояснити вашій крихітці, що знайомство тривалістю в десять хвилин ще не дає права на спільний бізнес і дружбу.
— І як успіхи на переговорах? — скептично запитала я, схрестивши руки на грудях. Ну-ну, спробуй переспорaти трирічного прокурора, містере Топменеджер. Я Софію Левін знаю, якщо вона вирішила з кимось товаришувати, її навіть спецназ не зупинить.
— Не дуже, — криво усміхнувся той, поправляючи манжети своєї явно дорогої сорочки.
— Бо він смішний! — авторитетно заявила Мія, весело стрибаючи навколо нас, як заведена куля.
— Ось бачите, — розвів руками чоловік, і в його голосі прокинулися іронічні нотки. — Я програв цей тендер ще на першій хвилині. У мене просто не було жодного шансу встояти перед такою аргументацією.

Я ледь стримала посмішку. Зціпила зуби, щоб не виказати себе, але, здається, цей фінансовий геній усе помітив. Бо в його темних очах миттєво спалахнуло таке відверте задоволення, наче він щойно виграв світовий судовий процес або підписав контракт на мільярд.

Даремно він так тішився. Я чудово знала, хто такі Райкери. Наша юридична компанія не раз перетиналася з їхніми бізнес-інтересами. І я залізно засвоїла одне правило: від таких чоловіків краще триматися на відстані гарматного пострілу. Особливо самотнім матерям. Особливо таким, як я — тим, хто вже пройшов через пекло зради й більше не вірить у красиві казочки від чоловіків.

— Мія, негайно ходімо додому, — відрізала я, увімкнувши режим суворої мами.
— Але ми ще не закінчили розмову! — насупилася ця руда революціонерка, усім своїм виглядом демонструючи протест.
— Уже пізно. Час для байки, пам'ятаєш?
— Ну ма-а-ам!
— Мія, я не жартую.

Донька трагічно, на весь коридор зітхнула й нарешті зробила перший невпевнений крок у мій бік.
— Ну добре...

Але перед тим, як остаточно капітулювати, вона різко обернулася до Райкера й авторитетно видала:
— Не сумуй тут без нас!

Я ледь не пирхнула від сміху. Оце так турбота. Цей екземпляр точно довго сумувати на самоті не буде. Буквально минулого тижня бачила в таблоїдах фото його чергової довгоногої мадам — такі дамочки точно знають, як розганяти чоловічий сум. А от Неш, який навіть не здогадувався про хід моїх цинічних думок, несподівано серйозно кивнув дитині:
— Я дуже постараюся, принцесо.
— Я ще прийду перевірити!
— Буду з нетерпінням чекати.
— Мія! — мені вже увірвався терпець.

Коли мені нарешті вдалося підхопивши дитину занести її до квартири й замкнути двері на три оберти, тиша так і не настала. Мені довелося ще дуже довго вислуховувати її нічні філософські роздуми, поки я перевдягала її в піжамку для сну. — Мамусю-у-у...
— Що, сонечко?
— А наш новий сусід взагалі-то дуже хороший.

Я закотила очі.

— Мія, ти знаєш його рівно п'ятнадцять хвилин.
— І що з того?
— А те, що цього катастрофічно мало, аби робити висновки про людей.
— Ну не знаю…