Розділ 1

Розділ 1

Неш Райкер

— Ні.
— Але, містере Райкер...
— Однозначно ні.
— Ви ж навіть не дослухали умови!
— Мені вже страшно, а моєму психотерапевту — дорого.

Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, щосили масажуючи перенісся. Іноді мені здавалося, що корпорація Райкерів тримається на плаву лише тому, що я щодня б’ю по руках наших співробітників, рятуючи фірму від їхніх «геніальних» ідей.

— Отже, резюмуємо, — я втупився в екран ноутбука, де світилося бліде обличчя директора одного з підрозділів. — Ви спустили двісті тисяч доларів на нову рекламну кампанію?
— Ну... так.
— І який ми маемо дохід?
— Скажімо так, бренд став значно впізнаванішим!
— Мені не подобається це формулювання. Де цифри?
— Ну, у нас мільйонні перегляди...
— Продажі?

У відповідь —тиша. Я повільно порахував до трьох.

— Повторюю для глухих: які продажі?
— Ну... у нас не густо.
— «Не густо» — це скільки в грошовому еквіваленті?
— Нуль.

У конференц-залі запала така тиша, що стало чути, як застиг Томас, який до цього дратував усіх клацанням ручки.

— Нуль? — перепитав я, відчуваючи, як сіпається око. — Рівно нуль?

Десь праворуч від мене Томас не стримався і хрюкнув від сміху.

— Смішно? — повернувся я до нього.
— Намагаюся тримати обличчя, шефе.
— Погано виходить.

Елізабет демонстративно відвернулася до вікна, кусаючи губи, а Алекс навіть не ховав посмішки. Зрадники. Рідня називається.

— Коротше, генії маркетингу, — видихнув я в мікрофон. — Згортайте манатки й думайте, як пояснити цей перформанс фінансовому відділу. Бо якщо я сам піду до батька з новиною, що ми подарували комусь двісті тисяч за «перегляди», мій труп знайдуть у найближчому лісопарку.

Дзвінок завершився. Екран згас. Я глянув на годинник — сьома вечора. Кайф. Усього тринадцять годин на робочому місці.

Раптом телефон на столі загарчав вібросигналом. На екрані висвітилося фото мами. Я приречено зітхнув і натиснув «прийняти».

— Алло.
— Нешеньку, привіт!

Ось воно. По інтонації чую: насувається цунамі. Коли вона вмикає цей ультразвук ласки, чекай біди.

— Мам, одразу до справи. Що трапилось?
— Абсолютно нічого!

О ні. Це найгірший варіант. Коли мама каже «нічого», це означає, що третя світова вже почалася, просто мені ще не прислали сповіщення.

— Ма-а-ам. Викладай.
— Ми тут із бабусею просто сидимо, п’ємо чай і трішки хвилюємося...
— О, свята індульгенція, почалося.
— Що почалося? — прошепотіла вона так, наче нас підслуховує ФБР.
— Оголошено старт щорічного полювання на холостяка.
— Ой, ну що ти вигадуєш! — розсміялася вона, але якось занадто награно й натягнуто.
— Мамо, я серйозно.
— Добре, гаразд! Тільки не називай це «полюванням», звучить так, ніби ми за  тобою з тенетами бігаємо.
— А хіба ні? Сафарі на моє особисте життя.
— Ми просто чисто випадково... гортали стрічку... і побачили таку неймовірну дівчину! Ой, Неше, вона просто ідеально тобі підходить.
— І з якого критерію ви це зрозуміли? По знаку зодіаку чи кольору очей?
— Я твоя мати! Я серцем відчуваю!
— Залізобетонний аргумент, проти науки не попреш.

Я тихо засміявся, притискаючи слухавку до вуха.

— Неше, тобі тридцять три роки! — перейшла вона у важку артилерію.
— Дякую, що оновила мені календар, а то я забув.
— І ти досі живеш сам у тій своїй холостяцькій берлозі!
— Мені подобається моя берлога. Тут тихо і ніхто не чіпає мої речі.
— Це тому, що ти просто не знаєш, яке це щастя — повертатися до коханої дружини!
— Ага, звісно.
— І діточок!
— Мам...
— І великого кудлатого собаки!
— Мамо, зупинись.
— Добре, собаку викреслюємо, — миттєво зорієнтувалася вона.
— Вже легше дихати.
— Але дружина має бути в комплектації! Це не обговорюється.
— Обов'язково внесу це в план на наступну п'ятирічку. Як тільки зустріну її — так одразу. Десь років у тридцять сім.
— Ну й язикатий же ти, Неше! Уся вдача в тата.
— Ага, тобто коли я правий — то в тата, а як слухняний хлопчик — то в тебе?
— Точно!

Ми обоє дружно розсміялися. Поговорили ще хвилин п'ять про якісь дрібні сімейні плітки, і мама нарешті зглянулася, відпустивши мене на волю.

Я жбурнув телефон на стіл видихнувши. Люблю свою родину, чесно. Але іноді мені здається, що мій штамп у паспорті для них — це питання національної безпеки, а моє холостяцьке життя вони сприймають як особисту і дуже зухвалу образу.

Телефон у кишені знову загарчав. Я навіть не спромігся витягти його, щоб подивитися на екран.
— Одразу попереджаю, — буркнув я в простір. — Якщо це чергова кандидатка на моє серце та чекову книжку, я офіційно звільняюся з родини через профнепридатність.
— Ого, як жорстоко.

Капризний жіночий голос на тому кінці змусив мене закотити очі так, що я ледь не побачив власний мозок. Господи. Тільки не зараз. Мій ліміт на жіночі капризи сьогодні вичерпано.

— Привіт, Ліно.
— Я скучила, — промуркотіла вона так, наче це мало вирішити всі мої проблеми.
— Ми бачилися аж три дні тому.
— Три дні — це вічність, Неше!
— Для кого конкретно?
— Для мене, звісно! І думала що й для тебе теж. – Надулась та.

Я важко зітхнув, підвівся з крісла й підійшов до панорамного вікна. За склом шумів вечірній мегаполіс. Голова гуділа, наче в ній працював фінансовий відділ у повному складі, а спина натякала на термінову пенсію. Єдине, про що я зараз мріяв, — це гарячий душ і горизонтальне положення в ліжку.

— Неше, може, затусимо сьогодні десь? — грайливо запропонувала вона.
— Ні.
— Це ще чому? — Ліна миттєво здулася, і її тон перейшов на фірмовий ультразвуковий писк.
— Бо я втомився. У мене був важкий робочий день тривалістю в життя.
— Ну то приїжджай до мене! Ми просто повечеряємо. А потім я зроблю тобі такий масаж...
— Не хочу.
— Тоді я сама прикочу до тебе!
— Не треба.