Розділ 1

Розділ 1

Неш Райкер

— Ні.

— Але містере Райкер...

— Ні.

— Ви навіть не вислухали...

— Бо мені вже страшно.

Я відкинувся на спинку крісла й потер перенісся.

Іноді мені здавалося, що компанія Райкерів існує лише тому, що я щодня рятую її від геніальних ідей наших співробітників.

— Отже, давайте ще раз, — я подивився на директора одного з підрозділів через екран ноутбука. — Ви витратили двісті тисяч доларів на рекламну кампанію?

— Так.

— І результат?

— Ну...

— Мені вже не подобається це «ну».

— Ми отримали багато переглядів.

— Продажі?

Тиша. Я заплющив очі.

— Продажі?

— Не дуже.

— Не дуже — це скільки?

— Нуль.

У конференц-залі запала така тиша, що навіть Томас перестав клацати ручкою.

— Нуль? — перепитав я.

— Абсолютний нуль.

— Це навіть звучить дорого.

Десь поруч зареготав Томас.

— Не смійся.

— Я намагаюся.

— Погано намагаєшся.

Елізабет демонстративно відвернулася до вікна. Алекс навіть не приховував усмішки. Зрадники.

— Коротше, — видихнув я. — Ідіть і придумайте, як пояснити це фінансовому відділу. Бо якщо я сам піду до батька з цією новиною, мене там же й поховають.

Нарада закінчилася. Екран згас. Я глянув на годинник. Сьома вечора. Чудово. Усього лише тринадцять годин на роботі. Майже відпочинок. Телефон завібрував. На екрані висвітилася фотографія мами. Я приречено відповів.

— Привіт.

— Нешеньку!

Все. За інтонацією я вже зрозумів, що зараз будуть нові проблеми.

— Що сталося?

— Нічого.

Ще гірше. Коли мама говорить «нічого», це означає, що сталося абсолютно все.

— Мааам. Кажи.

— Ми з бабусею просто хвилюємося.

— Почалося.

— Що почалося? – Прошепотіла та в трубку.

— Полювання на холостяка.

— Не вигадуй. – Розсміялась. Але якось натягнуто.

— Мамо.

— Добре. Не кажи хоч полювання. А то звучить якось дико.

— Добре. Хоча це саме воно і є.

— Ми просто випадково побачили дуже гарну дівчину…. і…

Я закрив очі.

— Звісно.

— І вона ідеально тобі підходить.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я твоя мама. Я відчуваю.

— Це не аргумент.

— Для мене аргумент.

Я тихо засміявся.

— Неше, тобі тридцять три.

— Дякую, що нагадала.

— І ти досі живеш сам.

— Мені подобається жити самому.

— Це тому, що ти не знаєш, як добре жити з дружиною.

— Ага.

— І дітьми.

— Мамо...

— І собакою.

— Мамо.

— Добре, без собаки.

— Уже легше.

— Але дружина має бути.

— Обов'язково передам це своїй майбутній дружині. От як зустріну її. Років так через три-чотири.

— От язикатий.

— У кого вдався?

— Точно не в мене.

Ми обоє розсміялися.

Ще трохи поговорили про сімейні справи, після чого мама нарешті відпустила мене додому.

Я кинув телефон на стіл і важко видихнув. Люблю свою родину. Але іноді мені здається, що вони сприймають моє холостяцьке життя як особисту образу.

Телефон знову завібрував. Я навіть не дивився на екран.

— Якщо це ще одна кандидатка в дружини, то я звільняюся з родини.

— Жорстоко.

Жіночий голос змусив мене закотити очі. Господи. Тільки не зараз.

— Привіт, Ліно.

— Я скучила.

— Ми бачилися три дні тому.

— Три дні це багато.

— Для кого?