26 Дем'ян

Залишившись на вечерю у Аліси, я заспокоював себе тим, що картопляне пюре і котлети -  це просто. 

Ну що тут може піти не так?

Помивши руки, я сів за стіл, а Аліса носилась по кухні з таким виглядом наче вона не вечерю розігрівала, а готувалась запустити ракету в космос.

- Дем'яне, я сподіваюсь, що ти не вибагливий, - промовила руденька, посміхнувшись.

- Абсолютно ні, - збрехав я, натягнувши на обличчя посмішку.

Нарешті бібліотекарка накрила на стіл і теж сіла їсти. Поглянувши на свою тарілку, я леть стримався, щоб не зітхнути.

Пюре виглядало якось дивно, а котлети були підозріло темними. Дуже підозріло...

Я нерішуче взяв виделку і спробував пюре. Воно було... солодким. А котлети виявилися сухими і дуже перченими.

Я поглянув на Алісу. Вона дивилась на мене з таким хвилюванням і очікуванням, що я не зміг сказати правду про її кулінарні здібності.

- Ну як тобі? - запитала бібліотекарка.

- Досить цікаво і незвично, - обережно відповів я. 

Аліса так щиро і мило мені посміхнулась. Дивлячись на цю посмішку, я зрозумів, що доїм все, чого б це мені не коштувало.

 Я завис, роздивляючись дівчину. Навіть в старій футболці, з трохи скуйовдженим волоссям, без макіяжу, вона зачаровувала, бо була справжньою, щирою і гарненькою.

Старанно жуючи котлету, я відразу згадав про пиріжки і свого бідолашного товариша.

Хоч би у мене всі пломби на місці залишились після цієї вечері. Я жував, ковтав і усміхався, а всередині у мене починався апокаліпсис.

- Ти такий милий, Дем'яне... Навіть нічого не сказав про те, що я замість солі випадково додала цукор в пюре. Добре, що хоч котлети вдалися, - промовила Аліса, готуючи нам чай.

- Солодке пюре - це дрібниці... Я майже цього не помітив, - сказав я, запиваючи водою пекучу котлету.

- Я теж так думаю. Нічого страшного... З ким не буває?

- Так, - відповів я, мріючи швидше перейти до чаю.

Коли моя тарілка спорожніла, я відчув величезне полегшення і жахливу печію.

- Дякую, Алісо. Було дуже смачно, - промовив я, натягнувши на обличчя задоволену посмішку.

Тепер я точно знав, що Алісу каще тримати подалі від кухні, бо буде капець.

Ми  з Алісою пили чай, розмовляючи про мою роботу, про книги і про Макса, який припхався на кухню і підступно вкусив мене за ногу.

- Це не кіт, а якесь нещастя, - невдоволено сказав я.

- Дем'яне, а ти спробуй наступного разу принести йому якихось котячих смаколиків. Думаю, що це допоможе вам потоваришувати, - промовила Аліса, поглажуючи рудого паскудника.

Ще чого? Все життя мріяв потоваришувати з капосним кошаком...

Правда, про це я не став нічого казати Алісі, а мудро промовчав.

Попрощавшись, я вийшов з квартири і поспішив до своєї машини. Дорогою додому я зупинився біля аптеки, щоб купити щось від печії, бо вона мене вже замучила.

Прийнявши таблетку, я подумав про те, що мені пощастило, бо Аліса - це лише моя фіктивна дівчина. 

Щойно мій дід віддасть мені свою компанію, ми з нею розійдемось і кожен житиме власним життям.

І таких вечерь у мене більше не буде... Чомусь від таких думок мені стало дуже сумно.

Я подумав, що якби не її кулінарні "таланти", то ця бібліотекарка була б майже ідеальною.