10 Дем'ян

Вперше в  житті мені доводилось вмовляти дівчину прийняти мої подарунки. Аліса була такою скромною і сором'язливою, що я був з неї в шоці.

- Дем'яне, дарма ти стільки витратив на мій одяг... Достатньо було і кількох речей... - Промовила Аліса, коли ми сіли в авто.

- Алісо, я взяв тільки саме необхідне. О! тобі ж ще треба кілька сумок купити, бо ця, що у тебе, навіть злодія злякає, - сказав я, заводячи авто і згадуючи, де знаходиться підходящий магазин.

- Чого це злякає? - Обурилася руденька бібліотекарка, сердито зиркнувши на мене.

- Краще не питай... Зараз ми швидко купимо все необхідне і я відвезу тебе додому... Я розумію, що ти вже стомилась, Алісо, але треба ще трішки потерпіти.

Моя фіктивна дівчина невдоволено надула губи і відвернулась до вікна. Вона так міцно тримала свою жахливу сумку наче хтось збирався її у неї відібрати.

Поглянувши на все це, я важко зітхнув. Дівчина і досі боялась мене і виглядала напруженою. Треба щось з цим зробити, бо нас відразу викриють.

- Алісо, ти зголодніла? - Запитав я, поглянувши на руде нещастя.

- Ні, - буркнула вона навіть не повернувши до мене голову.

- Тоді ми спершу закінчимо з покупками, а тоді поїдемо вечеряти.

У відповідь я почув лише важке зітхання. Та що з цією дівчиною не так?! Інші б раділи обновкам, а ця сидить невдоволена.

- Ходімо, - промовив я, зупинившись біля потрібного магазину.

- Я краще тут почекаю. Тебе все одно не цікавить моя думка. Ти і без мене все чудово обереш, Дем'яне, - видала мені Аліса.

- Алісо, ти неправильно все зрозуміла... Звісно, що мене цікавить твоя думка, але в даному випадку я краще знаю, що тобі потрібно.

Я почув, як дівчина тихенько хмикнула у відповідь. Схоже, що ця руденька бібліотекарка не така вже й проста, як я про неї спершу подумав.

- Добре... Алісо, давай ми підемо разом і ти сама обереш все, що тобі сподобається, - запропонував я.

Зітхнувши, дівчина кивнула мені на знак згоди. Я вийшов з авто і допоміг вийти Алісі.

Дідько! Ми тільки кілька днів, як познайомились, а вона вже мені нерви тріпає... Я  давно звик до того, що моє слово - закон.

Мої підлеглі поряд зі мною зайвий раз пчихнути боятлись, а ця мала вирішила продемонструвати своє невдоволення.

Аліса пішла дивитись сумки, а я вмостився на шкіряному дивані і дістав свій телефон. Переглядаючи свої повідомлення, я періодично поглядав на годинник. 

Трясця! Та що так довго там можна робити? Я б вже давно з цим упорався і ми поїхали б вечеряти...

Не витримавши, я пішов на пошуки своєї фіктивної дівчини. Аліса стояла, тримаючи в руках брендову сумочку і виглядала дуже нещасною. 

- Що сталось, Алісо? - Запитав я, уважно роздивляючись дівчину.

- Я не можу обрати між двома сумочками... - Розгублено відповіла бібліотекарка.

- Знайшла мені проблему... Візьми обидві... Зараз ще я щось гляну...

- Але ж вони дуже дорогі... А ти і так сьогодні вже багато витратив на мене.

Я вперше бачив дівчину, яка б переймалась за мої гроші. Всі мої колишні  дівчата тільки й знали, що витрачати їх, ні про що не думаючи.

- Алісо... Розумієш... Для мене це недорого. Не хвилюйся через подібні речі. Бери все, що тобі подобається і поїхали їсти, бо я вже зголоднів... Думаю, що ти також, - сказавши це я взяв кілька підходящих брендових сумок і рушив на касу.

- Дем'яне, зупинись... Навіщо так багато? - Почулося у мене за спиною.

- Ходімо, Алісо... Не думай про такі дрібниці.