Бібліотека зоряного пилу, або Ніч, коли Всесвіт луснув від сміху (казка для дітей, які виросли).

Пролог. Дуже відповідальна Жінка і надто вимогливий Дух.

В Жінці жив Дух. Не у сенсі «бойовий дух» або «дух стартапу», а реальний сяючий мешканець грудної клітки, розміром із добру думку і характером із родзинкою. Він любив історії так палко, як Міністерство Реальності любить печатки. Якщо історій не було, Дух кволів і починав видавати звук, схожий на довге «нууууу», — настільки довге, що в ньому можна було влаштовувати пікнік.

Жінка розповідала йому казки всюди: у черзі за хлібом, у маршрутці, на базарі, навіть на прийомі у стоматолога (лікар поставив «пломбу-аплодисмент», бо нерви у всіх не витримали). І все б наче нічого, але її Дух почав рости. Він розрісся настільки, що одного разу Жінка зрозуміла: або вона випустить його, або він зробить ремонт у її грудях без узгодження дизайну.

Вона відкрила рота — і Дух вивалився назовні лавиною світла. Так народився зоряний пил: мільйони іскор, кожна — з власною казкою, вшитою у квантову підкладку Всесвіту. Всесвіт, який до того любив порядок[*], перетворився на найбільшу «хмарну бібліотеку» без підписки, без реєстрації й без реклами.

[*] Порядок — це коли хаос у пальті з нашивкою «Я тут відповідальний».

Іскри розлетілися, зависли над містами, селами і навіть над одним дуже здивованим пінгвіном. З цього моменту почалося все найцікавіше.

----------

Розділ І. Дитячі сни і перший нічний реліз.

Місто звалося Так-Так-Саме-Тут. Уночі двоє дітей, Хлопчик і Дівчинка, сиділи на даху сараю, де зазвичай сушилися мрії та старі ковдри. Небо було так близько, що його хотілося підперти ложкою, щоб не впало.

Перша іскорка сіла Хлопчику на долоню і тихо сказала:

— Був собі хлопчик, який малював вітер. Хмари слухалися його, бо в нього були дуже переконливі олівці.

— Вона… говорить, — прошепотів Хлопчик, ніби боявся злякати граматику.

Раптом Дівчинці на плече опустилася інша іскорка й прошепотіла:

— Дівчина вирощувала вночі квіти зі своїх снів. Вранці на подушці лишалися пелюстки і трохи щастя.

Діти засміялися. Сміх піднявся й постукав у вікна до дорослих. Ті визирнули, протерли очі й отримали по іскорці — за принципом «кому треба найбільше, тому дістається першим». Так місто вперше оновилося до версії 1.0 «Казки ввімкнено».

Розділ ІІ. Міністерство Серйозних Справ і абсолютно серйозні проблеми.

Наступного ранку Міністерство Реальності (в народі — МіРе) вийшло з планом «як не допустити самовільної радості». На чолі — Пані Регламент (у плащі з документів) і інспектор Печатка (людина, яка ставила печатку навіть на власні думки[*]).

[*] «Затверджую, думати дозволяю» — напис, який він одного разу поставив собі на лоба. Тримався три дні.

— Потрібно терміново упорядкувати зоряний пил, — сказала Пані Регламент, не дивлячись угору (щоб не спокуситися). — Ліцензії на сміх, квоти на диво, облік обіймів у штуках.  Вона видала циркуляр ЛнК-01: «Сміятися — за дозволом. Казки — за підпискою. Обійми — лише з ранку і ввечері, між ними — перерва на строгість».

Небо у відповідь тихо хихикнуло й струснуло на місто ще трохи іскорок.

Розділ ІІІ. Будинок із вікнами в космос і пан Бібліотекар, який все бачив.

На краю міста стояла бібліотека, старенька, як звичка, і тепла, як чай. Бібліотекар знав два типи людей: «ті, що шепочуть у читальній залі» і «ті, що шепочуть удома». Він любив обох, бо обидва читали.

Несподівано однієї ночі на його підвіконня посипався пил. Бібліотекар  відчинив вікно — звісно, з записом у журналі: «Вікно. Відчинено. Мета — зорі». Іскорки торкнулися старої скрипки без струни, ґудзика 1976 року і картки каталогу «Запах м’яти. Несподівано». І кожна річ почала говорити — не словами, а отим теплим «ох», яке робить із дорослого дитину.

— Їм потрібні сторожі, — сказав Бібліотекар і подивився на небо, як на полицю з новинками. — І коти, — додав він, бо розумівся на критичних ресурсах.

Розділ IV. Бібліотека дощу, або Хмара бешкетує.

На третю ніч пил пішов дощем. Не звичайним — теплим, як обійми чайника. Краплі-іскорки падали в долоні дітям, на капелюхи пані, на лисини панів і навіть на форму двірника, який раптом почав підсвистувати як соловей (службова перевірка показала «непричетний, просто щасливий»).

Кожна крапля розкривалася історією: про моря, що співають; про дерев’яні велетні-мости, які розмовляють ночами; про сад, де ростуть імена, загублені у натовпі. Місто сміялося. І тут…

— Ловці історій, до мене! — заверещала Пані Регламент. — Банки! Марля! Лінійки!

Розділ V. Ловці історій у білих халатах і кухня Всесвіту.

На площі зібралися серйозні люди з чистими банками (стерильними, як почуття у підручнику). Вони обережно ловили іскорки — і закручували кришки. Пил у банках тьмянів, як чай у склянці після третьої заварки.

— Ви їх маринуєте, — сумно сказав пан Бібліотекар. — Казка в банці — це як кіт у коробці: або Шредінгер, або образиться.

Хлопчик і Дівчинка відкоркували п’ять банок підряд. Пил вирвався і, перш ніж полетіти, ляснув кожного ловця по носі ніжним промінчиком. Науково-популярний висновок: «накази без почуттів — нежиттєздатні».