6

Через кілька днів ударили добрячі морози. Тарас поїхав до Києва своїм автомобілем, обіцяючи Асі, що повернеться через тиждень, аби завезти їх з Карпиком до Львова. Дівчина надзвичайно зраділа, адже поняття не мала, як би їхала з цим маленьким розбійником в потязі.

Ввечері домовилася зустрітися з однокласницею в кав'ярні, щоб згадати шкільні роки. Поки йшла до маршрутки, так задубла, що назад вирішила – тільки таксі.

Шкільна подруга зовсім не змінилася, хоча встигла завестися двома дітьми. Вони сиділи, теревенили про все на світі, й Ася навіть змогла на деякий час приглушити гостре відчуття нестачі Андрія у її житті.

Попрощавшись з подругою, сіла в таксі й одразу ж з корабля та на бал, як то кажуть, – за кермом сидів ще один однокласник. І хоча Ася зовсім не зраділа йому, Павло Царенко аж засяяв, побачивши знайоме обличчя.

–Стаська, ти? – здивувався та розтягнув губи мало не до вух. – Гарна така! Заміж, мабуть, вийшла вже. А я от досі холостий.

Стаська... Тепер вже Стаська. А в школі називав не інакше як Стасом. Дражнив постійно і зачіпав. І оте до болю ненависне «Стас» переслідувало її й в універі. Аж поки Андрій все не виправив...



Студенти, що постійно стирчали під тонкими дверима кабінету, який дівчина ділила з колегами, у виразах не стримувалися, тому викладачі їх чули. Асі було трохи соромно за таке прізвисько, але її принаймні не обзивали відьмою та дияволицею, як їхню строгу колегу. До того ж коли за дверима чулося «Стас» дівчина ніяк не реагувала на нього, вдавала, що їй байдуже. Але це зачіпало за живе.

Та одного дня Асі все ж довелося зніяковіти після свого прізвиська.

–Дебіле, краще не називай її так, – хтось емоційно розказував за дверима, – Карпенко на днях Кованому за цю кликуху в живіт так дав, що той досі на лікарняному.

Ася машинально підняла голову й втупилася у двері. Колеги дивилися на неї зацікавлено. «Відьма» – з заздрістю. Ася почервоніла аж до вух.

А потім була серйозна розмова з Андрієм про те, що «так не треба» й взагалі варто «припинити приділяти увагу» їй. Він начебто й зрозумів, але студентів залякувати не перестав і дуже скоро «Стаса» не стало в стінах університету. Та й «переслідувати» не перестав. Ася могла б поскаржитися комусь, але навіть сама собі зізналася, що їй подобається прихильник та його увага.

–Асю... агов! – витягнув зі спогадів Павло. – Питаю, до батьків? На Варшицю?

–Ні, до бабусі, – відповіла тихо, – вона на Сєдова живе.

Раптом така нестерпна туга за Андрієм взяла, що хотілося плакати. Павло всю недовгу дорогу хвалився своїми досягненнями – роботою в таксі й власною кімнатою в гуртожитку, а Стася дивилася у вікно. Їй хотілося побачити, чим зараз Андрій займається.





Бабуся не спала. Сиділа за столом й чекала внучку. Щойно Ася зайшла в дім – побачила, що та схвильована.

– Макар телефонував. Соня вагітна.

–Ого... – тільки й змогла видушити з себе Ася, сівши навпроти бабусі. – Виходить бажання Маринки те збудеться незабаром...



У Львів Ася приїхала в чудовому настрої (мабуть, передчувала зустріч зі своїм студентиком). Тарас привіз її й залишився на ніч, а зранку одразу ж поїхав до Києва.

На лекцію, яку вела в Андрієвій групі, йшла з нетерпінням. Усміхалася сама собі, а серце аж гуділо від передчуття зустрічі. Цікаво, змінився? А чи буде дивитися так, як і раніше? Чи сяде на першу парту? Чи, можливо, й справді вирішив відступитися?... Про це Асі думати не хотілося. Вона ладна була все віддати, лиш би він не відступався.

Але й прийняти його залицяння не могла...

«Дурепа...» – подумала сама про себе та зайшла до авдиторії в момент, коли продзвенів дзвінок.

Привіталася, оглянула присутніх і... не знайшла того, кого шукала. Усміхатися не перестала, хоча насправді захотілося плакати. Але ж не могла показати перед студентами слабість, вони не дурні, все зрозуміють. А правдоподібно вдавши байдужість, ніхто й не повірить чуткам, що в неї є якісь там почуття до свого студента.

Ася вела лекцію як завжди, студенти конспектували. Вона не почувалася розгубленою. Просто вбила собі в голову, що він просто запізнюється. Ну або захворів, бідолаха. Вона б зі задоволенням доглядала б його хворого. Але до кінця пари хлопець так і не з'явився.

«Захворів» – переконала себе.

Після заняття до Асі підійшла Савицька Леся, щоб підписати журнал.

–А де Карпенко? – наважилася запитати. – Захворів?

–Він забрав документи, я тепер староста.

Студентка не дивилася на викладачку, погляд її був прикутий до розгорнутого журналу.

Розписавшись, Ася повільно сіла, вдаючи, що читає свої записи. Відчувала, що її починає трясти. Щойно двері зачинилися й авдиторія стала пустою, дівчина лягла на стіл і голосно розревілася, не стримуючи себе.