1

Ася збирала видрук, книжки та папери після закінчення практичного заняття у сьомої групи. Ці півтори години були для неї суцільною мукою. Дарма всі говорять, що сім – щасливе число. Воно змушувало її страждати. Двадцятисемирічна викладачка нервувала. Знала, що трапиться далі.

– Станіславо Вікторівно...

Голос пронизав тіло та змусив приховати тремтіння рук. Ася повільним рухом поправила хвилясте темно-русе волосся та підвела голову. Серце билося несамовито. Вона поглянула на Андрія Карпенка. Хлопець, як завжди мав привабливий вигляд – одягнутий у все чорне, акуратно й просто пострижений, але йому пасувало. Чорне коротке пальто одягнене, проте ґудзики студент залишив розстебнутими.

«Мабуть, вийде з університету, тоді застібнеться, холодно ж» – подумала Ася й видушила з себе силуваний усміх.

–Так?

–Підпишете журнал?

Андрій не зводив з неї пронизливого погляду.

–Звісно, давай... те... – запнулась Ася.

Пригадалося перше знайомство з цим хлопцем. Тоді він дивився на неї так само. Ніби не у вічі глядів, а в душу. Трапилося це рік тому, під час зимової сесії.



Андрій, тоді ще студент другого курсу, пропустив усі її лекції та практичні заняття, а на екзамен прийшов з запізненням. Ася одразу зрозуміла, що той нахабний, одягнений в дорогий одяг, з розпатланим волоссям хлопець – Карпенко з цілим рядочком «енок». Завалився в аудиторію без стуку, всівся за першу парту, відігнавши на задні ряди відмінника й поглянув на Асю. І її тоді наче струменем пробило. В душу заглянув, не в очі.

Звісно, іспит хлопець не склав, хоча й вважав, що його статус депутатського сина повинен розв'язувати всі проблеми. Ася відправила Андрія на перездачу. Не тому, що зненавиділа його, чи зачепити хотіла. Просто вважала, що це було б несправедливо щодо одногрупників Карпенка, які готувалися, учили та ходили на заняття.

Вдруге Андрій мало того, що не вивчив, то ще й нахабно залицявся до дівчини. Ася щойно перехворіла на ковід, тому сил боротися з норовливим студентом не було.

–Карпенко, – звернулася вона тоді до студента, коли той всівся на її стіл, – я б ніколи не «замутила» з хлопцем, який поводиться, наче дурне хлопчисько.

Сама не розуміла, чому таке сказала. І після того Андрія ніби підмінили. На другу перездачу він прийшов підготовленим і з легкістю відповідав на всі запитання. Ася з чистою совістю поставила йому «відмінно», закривши очі на прогули. Їй було приємно, що принаймні одного «мажора» їй вдалося виправити. І хоча сім'я викладачки теж бідною не була, депутатів серед них не водилося. Хіба що бабуся, вона той ще політик у себе на районі.

Коли в наступному семестрі на першій же лекції помітила Карпенка за першою партою, усміхнулася сама до себе. Просто тоді ще не розуміла наскільки глибоко Андрію запала в серце...


Ася швиденько розписалася в журналі, віддала його Андрієві, усміхнулася й побажала веселих свят. Хлопець мовчки стояв далі. На його обличчі не зображалося ніяких емоцій. Лише дивився отим своїм поглядом. Ася давно розгледіла гарні темно-сірі райдужки, що нагадували їй осінній туман. Холодний, небезпечний.

Поводити себе незворушно ставало дедалі важче. Прикидатися, що їй байдуже до хлопця та його вчинків, доводилося з останніх сил.

–Асю... – мовив і зробив крок вперед. Ноги у дівчини підкосилися.

«Не треба! – кричало її нутро. – Я не витримаю!»

–Андрію, припиніть, – продовжила збирати свої речі, опустивши голову, – ми з Вами все вже давно обговорили. І дотримуйтесь субординації, ви ж староста, як-не-як, маєте приклад подавати.

Старостою Карпенко став уже через місяць після знайомства з викладачкою. Як Ася згодом зрозуміла, спеціально для того, аби був привід підійти до неї за найменшої дрібниці.

Андрій так міцно стис щелепи, що зуби заскрипіли. Проте Ася нічого не почула, загубившись поміж своїх відчуттів. Їй здавалося, що от-от упаде прямо під ноги своєму студентові.

–З прийдешнім, Станіславо Вікторівно, – голос хлопця став хриплим, але не сердитим, – я б хотів... а втім... Будьте щасливі!

Андрій розвернувся й пішов, не оглядаючись. Ася дивилася йому в спину, намагаючись закарбувати образ хлопця у свої пам'яті, адже через карантин вони знову зустрінуться аж через три тижні. Довгі, нестерпні три тижні. Вона ледь літо пережила. Добре, хоч Андрій писав їй повідомлення. Хоча жодного разу на них не відповіла. Лише усміхалася після кожного дзенькоту мобільного й прикладала його до грудей. А зараз навіть і не знала, писатиме чи ні. І що він хотів? Щось хотів та недоговорив...

Коли хлопець сховався за дверима, втомлено впала на стілець та закрила обличчя руками. Ну і як її угородило закохатися у свого студента?