Розділ 29. Почуття

Катя:
 

Машина м’яко загальмувала біля мого будинку. Я мовчала, але всередині мене ще лунав його голос, ще горіло тепло від його дотику. Хотілося зберегти цю мить — розтягнути її, не відпускати…

— Приїхали, — сказав Павло, переводячи погляд на мене. Його голос був спокійний, але очі ще були наповнені тією самою ніжністю, що змушувала моє серце битися не в ритм. Я повернулася до нього, злегка затримала погляд. Мені не хотілося прощатися. Ця ніч була особливою. Я не планувала… Але все ж таки сказала:

— Можеш зайти на чай… якщо звісно хочеш, — Голос мій був тихий, майже пошепки, але він точно почув. Куточок його губ злегка сіпнувся. Він не посміхнувся — просто поглянув на мене так уважно, що я відчула, ніби він бачить мої думки наскрізь.

— Чай? — уточнив.

— А може і не тільки, — я жартівливо підморгнула, щоб розрядити напругу, але сама ж і почервоніла, — У сенсі… є ще печиво.

— Якщо в тебе є м’ятний, то відмовитись було б нечемно, — сказав він, не зводячи з мене погляду. Його голос звучав тихо, майже оксамитово.
 

Ми разом вийшли з машини. Повітря було прохолодне, але всередині мені було тепло — від нього. Його рука випадково торкнулась моєї, і я більше не ховала хвилювання. Бо знала — ця ніч ще не закінчилася. А можливо, саме зараз вона тільки починалась… У квартирі було напівтемно. Тільки світло з коридору м’яко ковзало стінами, ніби не хотіло нас турбувати. Я зняла туфлі й озирнулась — Юлі не було. Тиша. Вперше за довгий час ця тиша не лякала. Вона була… затишною.
 

— Проходь, — мовила я, киваючи в бік кухні, і пішла першою, намагаючись приховати своє хвилювання,

— Чаю? — запитала тихо, майже пошепки, але відповідь була не потрібна.

— Ти впевнена? — Павло говорив спокійно, але я чула, як глибше став його голос. Він теж відчував це. Щось змінилось. Я дістала чашки, автоматично поставила чайник. Ніби дійсно збиралася пити той чай. Ніби все ще трималась за реальність.

— У тебе дуже тепло, — тихо сказав він, наближаючись. Я відчула, як його погляд ковзає по мені, по моїх плечах, по шиї. Він стояв позаду, і я раптом усвідомила, що не хочу, аби між нами була хоч найменша відстань. Його руки обережно торкнулись моїх плечей. Тепло. Захист. І щось, що палало сильніше, ніж чайник, що ледь не забув закипіти.

— Катерино… — він вимовив моє ім’я так, ніби торкався ним до шкіри. Я озирнулась. Наші погляди зустрілись. І більше вже не було потреби щось говорити. Час зупинився. Простір звузився до мого подиху і його долонь, що зімкнулись на моїй талії. Він простягнув руку, легко торкнувся мого волосся, прибираючи пасмо з щоки.

— Ти така… — його голос зірвався, і я зрозуміла, що він шукає слова, які не вкладаються в речення. І я теж не змогла б.

Я тремтіла — не від холоду. Від усвідомлення того, як сильно я хочу бути поруч. Він нахилився — м’яко, неквапно, ніби просив дозволу. І я вже не знала, де закінчується мій страх і починається його бажання захистити мене від усього. Наші губи зустрілися. Спочатку обережно — як перша крапля дощу. А потім… Усе завмерло.Світ став вузьким і теплим, як його долоні, що ковзнули вгору по моїй спині. Я розтанула в цьому поцілунку.

Його дотик обпалював, хоч був ледь помітним. Я не відступила. Навпаки — зробила крок ближче. Його пальці торкнулися моєї шиї, потім плечей. А далі — вже не було меж. Тільки ми. Тільки ця мить. Його губи знайшли мої, обережно, ніжно, ніби просили дозволу… а потім впевнено, з жаданням і ніжністю водночас. Мене охопило тепло, від якого зникали всі сумніви. Здавалось, усе тіло тане під його дотиками, розчиняється в обіймах, у погляді, у тому, як він прошепотів моє ім’я, ніби молитву. Я відчувала його серце — сильне, тривожне, таке ж як моє.

Ми опинилися у вітальні, навіть не помітивши як. Його руки підхопили мене, ніби я була найціннішим, що він тримав коли-небудь. І в ту мить я теж повірила — я справді можу бути для когось головною. Його дотики стали глибшими, уважнішими. І я знову подумки повторила: заради нього я погодилася на все це. Заради цього відчуття — бути поруч, бути потрібною, бути бажаною.

І хоча чайник так і не закипів, між нами закипало все інше — бажання, ніжність, невимовні слова, які тепер були зайвими. Бо цієї ночі — я була лише його. А він — мій.

***

Я прокинулась не одразу. Спершу просто лежала, загорнута в тепло, що не мало нічого спільного з ковдрою. Було інакше — м’яке, спокійне, захищене. І лише потім я зрозуміла, що це його рука Павла обіймає мене.

Та я обережно розплющила очі. Його обличчя — зовсім поруч. Розслаблене, спокійне, з тінню легкої усмішки на вустах. У ранковому світлі його риси здавалися ще м’якшими, ніби сон усе ще тримав його у своїй владі. Волосся трохи безладне. Дихання рівне. Його груди підіймаються і опускаються в унісон з моїм подихом.

Я усміхнулась, не стримуючи цього раптового тепла в грудях. Учорашній вечір накотився хвилею — його очі в темряві, його губи на моїй шиї, його шепіт біля самого вуха. Його руки, що тримали мене, ніби боялися відпустити. Я згадала, як він обійняв мене на благодійному вечорі, як зупинився в найкритичніший момент, щоби дослухатися до мене. Як ми поїхали мовчки, але з серцями, що гучно стукали в унісон. Як у машині ми втратили самоконтроль, але знайшли одне одного. І тепер — він тут. У моєму ліжку. У моєму житті. Мені хотілось зупинити цей момент, законсервувати його десь у пам’яті, щоб потім повертатись знову і знову. Бо вперше за довгий час я відчула не просто захоплення… А щось більше. Справжнє.

Я простягла руку і легко провела пальцями по його щоках, по лінії вилиць. Він трохи поворухнувся, але не прокинувся. Мені захотілось нахилитися і тихенько поцілувати його в плече, в кутик губ. Просто щоб подякувати — не словами, а дотиком. «Як же легко любити тебе в такі миті», — промайнуло в думках. Але я тут же злякалася власного зізнання. Не вже я змогла так сильно закохатися в нього? Я загорнулася в ковдру й ледь торкнулася його руки, в яку він учора вклав стільки ніжності. Його тепло досі було в мені. І не лише фізично. Я більше не почувалася одна.