Розділ 27. Карти розкриті

Катя:
 

 Щойно зістрибнула з таксі біля знайомої майстерні. Вже з вулиці почула веселий галас, що долинав з прочиненого вікна — сміх, який не сплутаєш ні з ким іншим. Звісно, це був сміх Юлі. Якби світ закінчувався, вона все одно встигла б наробити пару дотепних жартів і ще комусь каву приготувати.

 Я відчинила двері, і одразу натрапила на сцену, яку можна було б вставити в романтичну комедію з нотками легкого хаосу. Віка стояла над манекеном із сукнею в руках, а Юля — сиділа на підлозі в піжамних шортах і з якимось багетом у руках, голосно коментуючи щось, що явно не стосувалося моди.

— Катююю!, — заволала Юля, помітивши мене, — А ми тут про тебе тільки-но говорили!

— Не вір їй, — втрутилася Віка з усмішкою, — Вона щойно розказувала, як мріяла вийти заміж за французького пекаря і жити на багетах і поцілунках.

— Ну, все логічно, — підморгнула Юля. — Аж поки не дізналась, що в пекарів день починається о четвертій ранку, — від цього я не стримала сміху.

— Ви — найкраща терапія після офісного трилера.

— Так і знала!, — Юля підхопилась з підлоги, — У тебе на лобі написано: «Я зараз вибухну, але тримаюсь заради круасанів і подруг».

— І вечірньої місії, — сказала я трохи тихіше, і це одразу привернуло увагу Віки.

— Щось серйозне? — запитала вона, підходячи ближче, — я кивнула їй у відповідь.

— Благодійний концерт сьогодні. Павло йде туди, а я — з ним. Це частина плану.

— Тоді ми маємо тебе підготувати, — впевнено сказала Віка, ніби я щойно повідомила, що йду на червону доріжку.

— І морально, і сукнею!, — радісно додала Юля, — А я ще й шампанське десь приберегла, якщо що.

— На вечір?, — здивувалась я.

— Ні, на ранок, коли все це закінчиться й ми відзначимо, що ти жива, — Юля підморгнула і ніжно обійняла мене.

— Віко, — звернулася я до неї, — дозволь мені трохи побути тут. Відійти. Побути "просто Катя", а не шпигунка 007 у спідниці.

— Ти завжди просто Катя. А ще — наша, — сказала вона й кивнула, — Іди міряй ту сукню, що я тримала для особливого випадку.

— Особливого?

— Аякже. Для моменту, коли одна тендітна дівчина виглядатиме при цьому так, що вороги зразу забудуть, чого хотіли, — я усміхнулась, вже відчуваючи, як тепло розливається в грудях. Це було те, що мені зараз дуже необхідно.
 

Поки Віка нишпорила у своїх нескінченних шафах, я стояла перед дзеркалом із піднятим волоссям, а Юля… Юля сиділа поруч і їла полуницю, яку щойно дістала з холодильника. І все це в момент, коли я намагалась не панікувати, думаючи про вечір.

— Ну і навіщо йти на благодійний концерт, якщо можна сидіти вдома в халаті, — бурчала Юля, — Або хоча б піти в кіно з хорошим хлопцем, а не з “мафіозі в костюмі.”

— Павло не мафіозі, — усміхнулась я, — Просто в нього дуже... концентрований погляд.

— Ага, — кивнула вона, — І щелепа, ніби її вирізали спеціально для постерів з супергероями. Але все одно — небезпечно.

— Я вмію себе захистити.

— І все ж візьми газовий балончик. Я тобі дам. Він рожевий.

— Щоб не псував образ?, — я розсміялась.

— Ага. Якщо вже бити, то зі смаком, — у цей момент Віка урочисто вийшла з кімнати, тримаючи на вішаку сукню чорну, елегантну, з відкритими плечима і невеликим розрізом з боку.

— Ну все, — сказала вона, — Якщо після цього вечора Павло не закохається остаточно — я йому особисто зашию серце нитками з блискітками.

— Віка!, — я глянула на сукню, — Це не надто… ефектно?

— Саме те. Маєш виглядати впевнено, сильно і… трохи небезпечно. Бо ти — жінка, яка прийшла не лише дивитися концерт, а й грати свою партію.

— Ох, якби ще ноги не тремтіли, — прошепотіла я.

— То не ноги тремтять. То адреналін танцює сальсу в твоєму тілі, — відповіла Юля й підморгнула, — Та не переживай ти так, ти справишся.

 Ми ще довго сміялись, поки Віка фарбувала мені очі, а Юля приміряла мої туфлі “на всякий випадок”. І коли вже все було готово — макіяж, зачіска, сукня, серце, що билося як барабан на рок-концерті — я подивилась на себе в дзеркало. Я побачила не просто себе. Я побачила готову себе. Яка готова грати та дивитись ворогу в очі, прикривати Павла й не зрадити себе. І десь на фоні почулося: «Тільки не забудь той балончик. І захопи шарм — про всяк випадок!»
 Я щойно застібнула сережку, коли почула сигнал авто за вікном. Навіть не глянувши, вже знала — це він. Бо Павло завжди сигналив один раз. Рівно. Без натяку на поспіх. Упевнено, як і все, що він робив.
 

— Ой, все!, — вигукнула Юля, підскакуючи до вікна, — Він уже тут! Дівчата, виходить, я була свідком історичного моменту. Катя, йди і підкорюй. А якщо що — я знаю твій маршрут і твоє алібі!

— Юля… — засміялась я, поправляючи сукню.
— Нічого не знаю. Тримайся рівно. Пам’ятай: плечі — назад, підборіддя — високо, і не падай з підборів на першій сходинці.

— Дівчата, досить, — усміхнулась я, — Ви ще трохи поговорите і я справді повірю, що ви хочете видати мене заміж за мільярдера.

— Ну... не за мільярдера, але за того, хто носить костюм краще, ніж головний герой у «Секретному агенті».

Не дослухала Юлені нісенітниці, я вийшла на вулицю, й мене одразу обгорнуло вечірнє повітря — свіже, трохи прохолодне. А Павло побачивши мене на горизонті одразу вийшов із машини. В костюмі. Чорному. Зі светром замість сорочки. І з тим самим поглядом, який міг розчистити натовп без слів.

— Катерино… — його голос був глибокий і спокійний, але в очах щось блиснуло. Мить — і він уже біля мене, — Моя Катерино, ти неймовірна.

— Я старалась. У нас же… "важливий вечір", — відповіла я, трохи опустивши погляд.

— Це ти сказала — а не я, — ледь усміхнувся він, — Але так, важливий. Дуже, — він відчинив мені дверцята машини.

— Як твій настрій?, — запитав, коли я вже сіла поруч.

— Залежить від того, куди ми їдемо.

— Туди, де грають музику і шепочуть інтриги.

— Як романтично, — зіронізувала я.