Розділ 25. Білий конверт

Катя:

Після всього цього пережитого ранку, я йшла коридором мов у тумані. Після розмови з Василем Дмитровичем у грудях тіснило. Наче він залишив не слова, а камінь десь під серцем. Кожна його фраза – тріщиною по моїй впевненості. «Не лізь, куди не слід»… Але ж… Куди мені тоді лізти, якщо не до правди? 
Я спробувала зібратися, розправити плечі, вдихнути глибше. Однак варто було мені дійти до свого столу — і дихання знову перехопило.  Я опустила погляд на стіл — і одразу завмерла. На моїй клавіатурі лежав білий, тонкий конверт. Без адресата. Без логотипу. Лише моє ім’я «Катерина» — написано чорним, нервово, ніби рука тремтіла, але стримувалась.

Застигла, бо це не була внутрішня пошта. Це… щось інше. Я роззирнулась — офіс майже порожній. Мені стало холодно. В офісі — +22, але руки зледеніли. Я озирнулася та поруч нікого. Колеги з мого сектору ще не встигли повернутися з наради. Було тихо, як перед бурею. Лише десь із-за перегородок ледь чутно клацали клавіші. Ніхто не бачив. Ніхто не сказав. Ніхто не попередив. 

Руки самі потяглися до конверта. Я повільно сіла й обережно розірвала край та відчула, як шкіра пальців зустрічає гладенький папір — холодний, мов лезо. Розпечатала… Витягла аркуш та очі самі впали на рядки. І з кожним словом… всередині мене щось згорталося в клубок.

«Не рий там, де не треба. Ти ще можеш піти красиво. В іншому випадку ти згориш разом із ним. Перш ніж втратити все, згадай: чужі історії часто закінчуються трагедіями».

Я перечитала двічі. Потім втретє. І знову… мені стало по-справжньому страшно. У тексті не було жодного імені, але я знала: «разом із ним» — це про Павла. А «чужі історії» — це не просто образ. Я стисла аркуш у долоні. Мої руки тремтіли. Ні підпису. Ні дати. Ні відбитку особистості. Але цей стиль… ця манера… На думку спала тільки вона… Світлана. Так! Це могла бути тільки вона. Лише вона мала причину. І жорстокість. І цей її стиль. 

Мені стало боляче в голові. Так, ніби хтось зсередини затискав скроні руками. Тому я  повільно сіла, конверт все ще тремтів у пальцях. «Згориш разом із ним». Чому ці слова ранили мене найбільше? Чому я подумала одразу про Павла? Чому ця погроза — не про мене, а про нього? Бо він — більше, ніж просто директор. Бо він — більше, ніж просто чоловік, який мені подобається. Він той, заради кого я це все й почала. Раптом я відчула, як до очей підступають сльози — не від страху, ні. А від гніву. Образи. Відчуття несправедливості. Чому я повинна боятись? Чому я, чорт забирай, не можу просто жити?

У мене не було доказів, але інтуїція кричала — це вона. Хто ще міг знати, що я копаю? Хто ще міг так цинічно гратися зі страхом? Я обережно склала листа назад у конверт. Серце гупало так, ніби мало пробити ребра. Я схопила той конверт, подивилась ще раз на нього… і різко стисла його в кулак. Так сильно, що нігті вп’ялись у шкіру. Я довго сиділа з цим конвертом у руках. Розгорнутий, пом’ятий, мов сам страх, він дихав мені в обличчя. Мовчав, але його слова не відпускали. Кожна літера — наче заноза під нігтем. Але я більше не хотіла боятися. Я розгладила його долонею. І, вперше за весь цей час, глянула на нього не як на погрозу, а як на… доказ.
Світлана знову зробила помилку. Вона недооцінила мене. Як і всі. Як і завжди.

«Ти думаєш, я злякаюсь? Думаєш, я зламаюсь?» Відповідь у мені дозрівала мов тиша перед бурею: «Ні, дорогенька… Я стала лише сильнішою. І тепер у грі — не тільки справедливість. Тепер — моє життя. І його».

«Ти ще можеш піти красиво» — прозвучало як виклик. Але я нікуди не піду. Я прийшла сюди не просто так. І я вже втратила надто багато, щоб відступити. Тому я обережно підвелася. Відсунула шухляду столу. Задня частина — порожня, прихована від очей, поклала конверт туди, наче ховала зброю. Бо це — вже не просто папір. Це — ключ. Частина пазлу. Ще один доказ. Закрила шухляду, й усередині щось клацнуло. Та здається не тільки у шухляді, а в мені також. Я більше не вірю у випадковості. Не чекаю, що хтось буде мене рятувати. Мені час самій зняти маску — і зіграти свою гру.

Я підвела погляд на монітор, що ще досі світив вхідним листом. Робочий день тривав, люди ходили, сміялись, телефонували… А я встала, вдягла нову впевненість замість страху, і прошепотіла вголос, ледве чутно:

— Добре… Граємо по-справжньому. І я не програю.

І з цими словами взяла до рук ручку, відкинула зайві документи — і почала писати. План. Кроки. Підозрювані. Дати. Я знала: якщо хочу дістатися правди — мені потрібна не лише відвага. Мені потрібна точність і холодний розрахунок. Вперше за весь час моє серце билося не від страху, а від азарту. Здається я стала небезпечною. Для них. І для неї.

Я саме сиділа над блокнотом. Писала швидко, майже бездумно — наче слова самі виливалися з голови на папір. Імена. Дати. Підозри. Стрілки між прізвищами. Всі ті речі, які я не могла сказати вголос, я виписувала чорним чорнилом на бежевих аркушах. У цій книзі правди я починала будувати свою історію. І свою стратегію. Я настільки занурилася в думки, що не одразу помітила, як хтось відчинив двері без стуку, і я одразу інстинктивно накрила блокнот долонею.

 — О, привіт, красуне, — розсміявся знайомий теплий голос.

— Саша! — усміхнулася я й дозволила собі видихнути. Ми давно на «ти»: я колись допомагала йому з дизайном фірмового стилю для його кулінарної школи, і з того часу тримаємося легкої, дружньої хвилі. Саша зайшов усередину з коробкою круасанів — я вже знала цей його маневр: спершу ласощі, потім — «ну розкажи, чим зайнята».

— Привіз підкріплення. Знаю, ти без сніданку не працюєш, — він поставив коробку на стіл. Я швидко зсунула блокнот у тінь монітора й накрила папкою з макетами.

— Ти як завжди рятівник, — пожартувала я, намагаючись, аби голос звучав спокійно. Саша сів на край стола, вдихаючи аромат випічки. Його погляд ковзнув по папці, під якою сховався мій блокнот, але затримався на мені.

— Кать, у тебе очі сьогодні — як дві кавові турки перед вибухом. Щось сталося?