Розділ 24. Підозри

Катя:
 

Цей ранок почався, як і більшість наших із Юлею: із крику, сміху й ароматів кави, що лізли в ніс, ще до того, як я відкрила очі.
 

— Катюхааа, ти що знову всю ніч чатила з Павлом? — долинуло з кухні, де вже гриміла Юля, наче оркестр під час репетиції. Я промимрила щось невиразне у подушку. Мені було тепло, затишно і… чорт, я точно забула поставити будильник! Зірвавшись, я рвонула до ванни — й влетіла прямо у запах кави, свіжих грінок і Юлиного цитрусового спрею, яким вона заливає повітря після душу.

— Ну як ти можеш так жити?!,— бурчала вона з усмішкою, кидаючи мені рушник,— Павло гарний, не сперечаюсь, але ти ж розцвітаєш, як мімоза при ньому! І все одно боїшся…

— Я не боюся,— буркнула я, витираючи обличчя, — Я… обережна, — відповіла я, а Юля розреготалась. Цей її сміх — наче сонце розлилося по кухні. Вона була у своїх вічних шортах, з волоссям у недбалому пучку, і з тим самим виразом обличчя, коли вона замислює якусь авантюру.

— Знаєш що, Катю?, — вона взяла дві чашки кави, одну сунула мені, — Тобі терміново треба більше романтики, менше обережності, і хоч трохи помади на ті губи. Бо якщо ти ще раз скажеш, що “не впевнена у стосунках” — я подам заявку на тебе в “Холостячку”. І там тебе точно хтось вкраде на побачення.

— Юлю!, — Я захлинулась кавою.

— Що?, — невинно кліпнула вона, — Я вже фото обрала.
 

Ми сиділи на підвіконні, грілись на сонці, пили каву і ділились дрібними радощами. Її історія про те, як вона вчора випадково поцілувала бариста замість подяки (так, він подав їй чашку, і вона махнула рукою, бо думала, що це її знайомий) — змусила мене сміятись до сліз.

— У тебе жахлива звичка цілувати та закохуватись у випадкових людей, — сказала я крізь сміх.

— А в тебе — хороших тримати на відстані. Тож давай домовимось — я навчу тебе трохи ризикувати, а ти мене не вляпатись у чергового Сашу.

— Юлю, Саша хороший.

— Ой, та не починай… — закотила вона очі. Але я помітила, як вона тихенько посміхається. І як на мить замовкла. А я подумала — як добре, що вона поруч.
І що життя, попри всі інтриги, підстави й сумніви — вміє дарувати ось такі ранки. І таких подруг.

— Юлю... — Вона щось саме друкувала в телефоні, напевно черговий мем для сторіс, але зупинилася одразу, щойно почула мій голос. Я не була схожа на себе. І вона це відчула.

— Що сталося?, — Я вдивлялася в свою чашку, в тіні кави на стінках фарфору, як ніби там могла побачити відповідь.

— Я думаю, поїхати на слід бабусі. Справжньої, — Юля мовчала. Не з тих міркувань, щоб «не перебивати», ні. Вона просто слухала з усією увагою, на яку була здатна. Я вдячно зітхнула, а Юля повільно відклала телефон.

— І ти справді хочеш... поїхати?

— Так. Цими вихідними. В село Іллінці. Маленьке, глухе, але… я мушу знати. Хоч трохи, — вона встала й обійняла мене мовчки. Обійми Юлі, як старий светр у дощовий день: теплі, надійні, без зайвих слів.

— Звісно, я їду з тобою, — я підняла на неї очі.

— Юлю, це може бути емоційно важко. Я не знаю, чи взагалі вона ще жива. А якщо і жива, то раптом не захоче мене бачити...

— А я точно захочу. І тебе. І її. І знайти ту бабусю, щоб ми могли розплакатися втрьох над її пиріжками.

— Ти ненормальна, — засміялась я крізь сльози.

— Ідеальний стан, щоб бути найкращою подругою, — підморгнула вона.

Ми склали швидкий список: документи, адреса, вільна субота, аптечка (це Юля вимагає в усі поїздки, навіть у супермаркет), зарядки, термос, плейлист з «Автошлягерів 2000-х». Обов’язково. І десь між пунктами термос та «запасні носові хустинки», я вперше за останні роки відчула — що йду до правди не сама.

Погляд в дзеркало перед виходом — перевірка одразу всього: макіяжу, волосся, обличчя. Чи не видно, що я не спала пів ночі. Чи не читається в очах те, що в мені крутиться вихор думок: мама, бабуся, правда.

Піджак, сумка через плече — і я виходжу. Звичний маршрут: кав’ярня на розі, світлофор, сміх випадкових студентів позаду. Моя рука вже машинально простягає картку баристі. Він усміхається, вже знає моє замовлення.
 

— Мигдальне лате з горіховим сиропом, як завжди?

— Як завжди, — підтверджую я, хоча в голові нічого більше не здається звичним.

На роботі мене зустрічає те саме: автоматичне «Привіт, Катю!», легкий гамір, звук принтера і запах тонеру. Я киваю головою, всім усміхаюся. Але в мені все одно живе глуха напруга — як перед бурею. Коли сідаю за свій стіл, то з подивом помічаю, що руки трохи тремтять. Чому? Від чого? Від невідомості? Від страху дізнатися правду? Кнопки клавіатури віддають тепло — мої пальці танцюють по Excel’ю, але думки десь далеко. У селі Іллінці. З Юлею. І з жінкою, яку я можу побачити вперше в житті… і яка можливо навіть не знає про моє існування…

— Катю, ти окей? Ти така… відсторонена сьогодні, — запитує головна менеджерка, Ірина Миколаївна.
— Так, просто ранок складний, — але насправді, то ранок не складний. Він просто важливий. Бо це той день, коли я перестаю жити минулим у голові — і нарешті йду назустріч долі.
 

Я щойно повернулася до робочого столу, коли на горизонті з'явився Василь Дмитрович. Його постать — стримана, як завжди. Класичний костюм, злегка вже сивина біля скронь і погляд, що здається пронизує тебе до кісток. Він йшов прямо до мене. Йой, що мені робити? Так головне без паніки, заспокоюю себе, а серце саме вискакує з грудей від страху. А якщо він вже дізнався, що це я була в його кабінеті? Що це мій браслет був загублений біля його столу? Так… головне зараз бути спокійною…
 

— Катерино, є хвилина?, — запитав спокійно, але в його голосі щось насторожило. Як дзвінкий лід під ногами. Чи я вже себе так накрутила?

— Так, звичайно, — він показав в сторону кабінету і ми рушили до переговорки. Його кроки — повільні, виважені. Як у шахіста, який не робить ходу, поки не вирахує всі варіанти. Коли двері зачинилися, в приміщенні запанувала напружена тиша. Він сів навпроти, склав руки на столі.
— Як тобі проект «Нова Вежа»?