Розділ 22. Підтримка саме головне

Катя:
 

Я прийшла з обіду наступного дня раніше, ніж планувала. Коли підіймалась ліфтом, тримала в руках нову теку з роздруківками — усе, що вдалось скопіювати з кабінету заступника. І навіть попри хвилювання, десь глибоко всередині відчувала: я на своєму місці, а я вже не сторонній спостерігач. У приймальні Дмитро якраз щось жартував з секретаркою Іриною. Побачив мене та підморгнув і кивнув у бік кабінету Павла:
 

— Іди, він тебе вже чекає. Я зараз теж зайду,— без роздумів зайшла, і на мить все навколо затихло. Павло стояв біля вікна, розгортав якісь файли, але коли почув кроки — обернувся й усміхнувся.

— Привіт. Я вже відчув, що це ти, — сказав, зачиняючи двері за мною.
— Телепатія чи камера? — пожартувала я, кидаючи теку на стіл, — В мене є новини.

— Сідаємо, — його голос змінився: став серйознішим, зосередженим. Я сіла поруч, а він узяв одну з роздруківок, пробіг очима. Через хвилину увійшов Дмитро. Без своєї звичної усмішки.

— Так. Слухаю вас, детективи, — сказав він, зручно влаштовуючись у кріслі. — Ю Що цього разу?

— У цих паперах — фінансова схема, — Я розгорнула документ,— Фірма-посередник, через яку йде відмивання грошей. Частина бюджету “Нової Вежі” переводиться на підставні рахунки.

— І це виявила ти?,— Павло насупив брови.

— Я просто зайшла у потрібний кабінет у правильний момент. Але… — я затнулась, — здається, я там залишила браслет.

— Ти зараз серйозно?, — перепитав Павло, і в його голосі промайнув тривожний відтінок.

— Декілька днів тому я почала підозрювати, що заступник — Василь Дмитрович — щось приховує. Випадково підслухала його розмову з менеджером, і там ішлося про якісь "папери, які мають зникнути". Вчора я… почула розмову, що він говорив з людиною на вулиці, яка передала йому щось. Тому, я… проникла в його кабінет,— я зробила паузу, — …І знайшла папку з підробленими кошторисами. Я їх сфотографувала. Але випадково… залишила там браслет мами.
— В кабінеті заступника?.. — Дмитро притих. — Якщо він його знайде, то буде підозрювати, що хтось нишпорив.

— Я знаю. Але іншого шансу не було. Він зустрічався з кимось підозрілим просто біля офісу. Я бачила, як той чоловік передавав йому конверт,— Павло пройшовся кабінетом. Його пальці стискали ручку настільки сильно, що вона мало не тріснула.

— Виходить, цей лисий гад і Світлана відмивають бюджет вже досить давно? — буркнув Дмитро.

— Можливо навіть більше, ніж ми собі думаємо, — додала я.

— Це серйозно. І я думаю, я знаю, що це,— Павло нарешті заспокоївся та підійшов до вікна, — Я теж маю що сказати. Я знав, що щось не так, після того, як побачив Світлану з Андрієм Хомином — нашим конкурентом.

— Невже це той самий Хомин з «Фенікса»?,— перепитав Дмитро,— Що в нього може бути спільне з Світланою?

— От і я не знав, тому найняв охоронця, який раніше працював на неї. Він передав мені ось це,— Павло кинув на стіл сірий файл. Дмитро відкрив його — всередині були копії переписки, аудіо розшифровки, фото з камер спостереження.

— Світлана продала креслення “Нової Вежі”. Через заступника. А Хомин уже готує дублікат проєкту. Якщо ми нічого не зробимо — нас обженуть буквально за кілька тижнів.

— Але… ми ще можемо встигнути, чи не так?,— Я стиснула пальці, навіть було важко дихати,— У нас є докази. У нас є імена. І ми втрьох — можемо їх випередити.

— Ми не просто можемо. Ми зобов’язані, — сказав Дмитро твердо, а Павло повернувся до нас, і вперше за цей час на його обличчі з’явилась рішучість.

— Я запропоную офіційну зустріч інвесторам і представлю нову стратегію без участі заступника. Катю, ти — покажеш ці фото й доведеш, що документи були змінені. Дмитре, ти підключиш юристів і нашу безпеку. А далі — ми ініціюємо внутрішнє розслідування. І не дамо їм шансу знищити те, що ми побудували,— ми всі троє подивились одне на одного. Це був не просто план. Це був момент, коли правда стала зброєю. І ми — стали командою.
 

Коли двері зачинились за Дмитром, у кабінеті стало тихо. Занадто тихо, щоб залишити все просто так. Павло стояв біля вікна, спиною до мене. На столі — розкидані документи, телефон, моя флешка з фото. За вікном уже згущався вечір — ті самі м’які тіні, що спадають, коли місто починає знижувати голос. Я підвелася, підійшла ближче.
 

— Павле… — сказала тихо та він не обернувся одразу. Але я бачила, як напруження потроху спадає з його плечей. Нарешті він подивився на мене.

— Я не знаю… як ти це витримала.
Сама. В кабінеті того лиса. Знаючи, що можеш потрапити під удар.
— Я не сама, — усміхнулась я. — Я мала ціль. І… я мала тебе,— він зробив крок ближче, а наші погляди зустрілись.

— Я довго тримав усе всередині. Навіть зараз… мені важко розслабитись. Але коли я дивлюсь на тебе, Катю, — все стає простіше.

— Павле, я все розумію,— простягнула до нього руку, і він одразу взяв її у свою. Його долоня була тепла, сильна, трохи тремтіла.

— Хочу, щоб ти знала, — сказав він. — Я бачу тебе. Не просто як дівчину, яку я кохаю. А як людину, якій я довіряю все. Навіть себе. Навіть компанію,— від його слів моє серце ніби стислося в грудях. Я вперше в житті відчула, що мене не просто тримають за руку — мені довірили своє серце.

— Павле…— він легенько потягнув мене до себе, і я дозволила. Голова лягла йому на груди, а його підборіддя — на моє волосся. Так ми стояли, не кажучи жодного слова. Але ця тиша була гучнішою за будь-які розмови. Я чула його серцебиття і воно збігалося з моїм.

— Поїхали звідси, — раптом сказав Павло, поки я збиралась до себе всі розгублені думки.

— Куди? — я здивовано глянула на нього.

— Все одно. Хочу хоча б один вечір, коли не треба тримати руку на пульсі бізнесу, не думати про зради, підробки і “Нові Вежі”.

— Це серйозно? — усміхнулась я, хоча всередині щось солодко заворушилось.
— Абсолютно. Я виключаю телефон, кидаю краватку на крісло і викрадаю тебе на пару годин.

— Добре. Але я попереджаю — я голодна.