Розділ 19. Підтримка

Катя:

  Прокидатися раніше, ніж зазвичай — це прекрасно. Сон був неглибокий, але теплий. Павла вже не було — пішов рано, щоб ніхто нічого не здогадався. Хоча… з огляду на Юлю, ймовірність залишитися непоміченим — нуль. Я вийшла з кімнати, потягнулась і пройшла на кухню. Коли відчинила холодильник, з дивану пролунав підозрілий звук — щось між зітханням і стогоном.

— О, нарешті принцеса прокинулась, — долинув голос Юлі. — І не сама, між іншим.

— Що? — зробила вигляд, що не розумію.

— Не прикидайся. Я все чула. О другій ночі. Кроки. Шурхіт. Двері. Дихання глибоке — не твоє. І запах чоловічого парфуму, який звісно не продається в супермаркеті.

— Ти просто вигадуєш.

— Ні, Катю, це мій талант. Мені б працювати у відділі зовнішньої розвідки, тато би оцінив мій талант, але я обрала зовсім іншу професію,— тут вона дійсно права, вона була б прекрасним спеціалістом в цьому. Я присіла за стіл з чашкою кави.

— Ну добре, був. Але всього на годинку.

— Катерино, — вона сіла навпроти з піднятою бровою, — Якщо ти кажеш "всього на годинку" з таким блиском в очах — значить, він точно був тут, точно був потрібний, і точно зробив щось хороше. Розказуй або я влаштовую експертизу по подушках,— я засміялась і зітхнула.

— Він просто був поруч. Мовчки обійняв і слухав. Нічого не питав.

— А що, так можна було?!,— Юля збільшила очі вмить і продовжила, — 
Бо чогось я впевнена, що Саша міг би приїхати — і почати лекцію на тему: «Чого ти плачеш, якщо ти вже доросла жінка». А цей твій… емоційний єдиноріг, чесно теж рідкісний.

— Він просто… хороший.
— Не просто, Катю. Він — з рідкісного виду та внесений до Червоної Книги! Їх лишилось двоє у світі: твій Павло і панда з відео, яка обіймає прибиральника, те що я тобі вчора показувала,— я реготала, а вона зробила ковток чаю й театрально закотила очі.

— Я тільки одне не можу збагнути. Чому ти не залишила його тут на ніч?!

— Бо він директор. І я ще хочу зберегти хоч трохи поваги до себе.

— Катю, повір — коли він тебе обіймає посеред ночі, повага вже не головне. Головне — те, що він приїхав,— я кивнула та усміхнулась. В її словах було більше правди, ніж у будь-якому гороскопі.

— А ще, — додала я, встаючи заварити нам чай, — Я прочитала мамин лист,—Юля замовкла. Зовсім. Лише поставила чашку. Але вона вже мене знала дуже добре.

— Так, стоп, — сказала вона, підійшовши ближче,— Очі — ніби після міні-апокаліпсису. Ти... що сталося?

— Це... від мами, — прошепотіла я мовчки і простягнула їй лист. А ще — браслет, — Вона залишила листа. Передала через тебе.

— Катю... — Юля уважно подивилась на мене. Потім — на браслет. Потім знову на мене,— Що там?

— Я дізналась… — я глибоко вдихнула та сіла поруч біля неї, та вперше вголос сказала правду, яку до того тримала тільки в собі,— Я дізналася, що мене удочерили.

— Що?,— Юля навіть не кліпнула та знову повторила,— Тобто?!

— Мама... ну, та, яку я вважала мамою. Вона працювала у лікарні. І того дня, коли я народилась — сталася аварія, вони намагалися врятувати вагітну жінку. Моя... справжня мама, біологічна, потрапила в ДТП. Її привезли вже з серйозними травмами. Але вона встигла народити мене. І померла одразу після операції,— я зупинилась на мить, щоб зібрати думки. Юля сиділа навпроти, не перебивала. Навіть не жартувала, не крутила очима, а лише слухала. З усією душею.

— Ольга... тобто моя мама… прийомна… вона не змогла віддати мене. Просто… взяла мене на руки — і залишила собі. Усі ці роки… вона була мені справжньою. І я вдячна їй. Але вона знала, що колись я повинна дізнатися. І тому… залишила цей лист. І оцей браслет,— я простягнула його Юлі,— Він належав моїй справжній мамі. Вона тримала його в руці, коли помирала. На звороті — ініціали. Подивись.

— Р.А.М. — Юля взяла браслет у руки, піднесла ближче до світла та прочитала вголос, — Це… можливо, ініціали людини, яка його виготовила?
— Так. У листі йшлося, що браслет створила майстриня, яка колись працювала в Івано-франківську. Мама не встигла знайти її. Але… в мене тепер є шанс.

— Ми її знайдемо,— Юлька підняла на мене погляд, в її очах загорілась рішучість. Її фірмова.

— Юлю…
— Ми знайдемо цю майстриню, або того, хто носить такі ж ініціали. Або — хоча б когось, хто бачив цей браслет. У Чернівцях, у гуглі, в архівах — та хоч на Місяці.
— А як?,— Вона встала, потягнулась. І гордо виголосила, — Я знаю, кого запитати.

— Невже… Саша?

— Ні. Саша в нас відповідальний за кулінарні експерименти й емоційні катастрофи. А от мій тато — поліцейський, якщо ти забула. І в нього є доступ до всяких баз, списків, реєстрів. Я з ним не дуже близька останнім часом, але він точно допоможе. Як не офіційно — то по-людськи.
— Ти впевнена?

— Катю, в тебе на руках справжній ключ до твоєї історії. І ми не будемо сидіти на дивані, чекаючи, поки доля сама подзвонить у двері. Ми — їдемо шукати. І все почнеться з цього браслета,— не встигла ще нічого сказати, бо Юля вже пішла на кухню, взяла чайник і театрально вигукнула: — Нам потрібно: план, кава, Google Maps і мій тато в образі слідчого! Поїхали, Катю. Ми знайдемо все про твоїх батьків повністю.

Я сиділа на кухні, пила каву і намагалася не дивитись на годинник. Юля — стояла біля вікна, та серйозно вдивлялася у екран мого телефону. Так не звично, що вона тепер без свого як без рук.

— Ну? — нетерпляче запитала я.
— Тихо, — вона підняла палець, — я набираю.

Я спостерігала, як Юля набирає номер, і вже на третьому гудку її обличчя автоматично змінилося на ту саму маску: «Привіт, тату, я тебе люблю, але мені треба послуга».

— Привіт, татку! Як там твоя гіперболічна кавомашина з відділку, ще жива? (Я ледве стрималась, щоб не засміятись — бо це була її фірмова техніка: починати з жарту.)

— Ні, нічого серйозного. Просто... в мене є подруга. Катя. Так-так та сама Катя. Так-так, вона. І в неї є один браслет. З ініціалами. І він... можливо, може вивести на дуже важливу людину,— я бачила, як Юля слухала, а потім стримано зітхнула.