Розділ 18. Лист

Катя:

  Хто б міг подумати, але коли я вставила ключ у замок і ще навіть не встигла натиснути на ручку, як за дверима почувся стукіт ніг — ні, це не собака. Це Юля в режимі бойової тривоги. Встигла переступити поріг, як вона вже стояла в коридорі у своїх рожевих капцях із зайцями, закутана в ковдру, з келихом шампанського в одній руці й шматком піци в іншій.

— Так! — вигукнула вона переможно. — Вона повернулась!

— І навіть жива, — втомлено посміхаюсь я, знімаючи взуття. — Ледве.

— Ну, ходи, шпигунко. Розповідай усе. Сідай, пий, їж. Брехати не можна — я сьогодні вже переглянула пів серіалу про маніпулятивних жінок і маю натхнення.

— Взагалі-то я — агент К,— зітхаю, заходжу на кухню й одразу отримую в руки келих і тарілку з піцою. Вона мене знає. На стільниці вже стоїть коробка з ароматною піцою, відкрите шампанське, горить свічка (для атмосфери, звісно), і десь фоном грає легкий інструментальний джаз,— А де мама?

— Ольга Іванівна сказала, що Діана сама подзвонила до неї і попросила приїхати. Вона за декілька хвилин зібралася та поїхала на автовокзал, щоб встигнути на автобус. І просила тобі дещо передати,— достає з стільниці конверт та подає мені в руки.

— Скажи чесно, — забираючи конверт з написом «Для моєї доньки», відкладаючи в сторону та підозріло запитую її, — Ти тепер завжди так будеш зустрічати мене після роботи?

— Ні тільки сьогодні, бо хочу знати всі подробиці,— зі щасливою посмішкою промовляє Юлька, а я сміюсь і сідаю поруч. Моя спина моментально відчуває вдячність за м’який диван. Я роблю ковток і відкидаюсь назад.

— Ну, давай, — каже Юля, підперши підборіддя руками. — Я готова. Починай з моменту, як він сказав тобі, що хоче відвезти тебе додому. І не пропускай жодного погляду. Я рахуватиму,—від її слів я посміхаюсь, кусаю шматок піци і нарешті відчуваю, що дійсно вдома.

— Все почалося з кави... — кажу я, і починаю розповідати. Про офіс. Про світло в його кабінеті. Про два американо. Про ніжний погляд і про його «Робота почекає. Ти — ні». Юля ахкає, кричить у подушку, потім раптом обіймає ковдру так, ніби це я — і видає:

— Катерино, ти живеш у романі. В хорошому. Без драми. Нарешті!

— Ще рано робити висновки, —відповідаю, але губи вже самі тягнуться в усмішку. Бо їй не треба нічого пояснювати. Вона бачить усе сама.

— То як він тебе відвіз? Машина, музика, торкання рук, ви мовчите, але у тиші сто слів?

— Було. Все. Навіть трохи більше.

— І ти ще тут? А не в нього? — здивувалась вона. — Я тобі піцу не віддам! Тільки чесно: було щось романтичне дорогою? — Я на мить задумалась. Згадала, як ми сиділи в машині, його рука лежала на коробці передач, а моя — випадково торкнулась її. Як він усміхнувся, не дивлячись, і просто сказав: «Я люблю, коли ти поряд».

— Було, — кажу я тихо. — І, здається, буде ще більше,— Юля усміхається, затягується ковдрою по самі очі, мов дитина, якій щойно подарували казку.

— З тебе завтра ще одна серія. А зараз — релакс. Вмикаємо серіал, робимо вигляд, що життя просте, і забуваємо, що завтра знову нам роботу. Я сміюсь, притуляючись до неї плечем. В цю мить я знала точно: де б не закрутило мене життя, у мене завжди буде цей дім, ця подруга й ця тиша між рядків, яка пахне піцою, шампанським і теплом.

— А Саша що, не заїжджав сьогодні?,— Я відірвалась від келиха, повернулась до Юлі й гмикнула, то Юля одразу витягнула погляд із подушки, наче я її током вдарила.

— Саша?! — зімітувала шок, — Якби той негідник сьогодні сюди прийшов, я б не відкрила йому навіть домофон, не те що двері!

— Чекай, — засміялась я, — що взагалі між вами сталося? І якже твій Іван?

— А ти думаєш, я просто так з вином і піцою сиджу о дев’ятій вечора в ковдрі, як емоційна суші-ролл?

— Ну, це твій звичайний стан, — підколола я, усміхаючись.

— Ха-ха, дуже смішно.Він викинув мої речі! Просто на березі річки! А потім такий: "Ну ти ж спортивна, пройдешся. Кілометрів десять — для тебе дрібниця",— Я вже не могла стримати сміх. Мені реально стало смішно, хоч і шкода Юлю. Але вона така була — навіть у власних трагедіях вміла знайти шоу.

— І ти що?

— А що я? Йшла! Вночі! Через все місто! Боса, з туфлями під пахвою і бутербродом в руках. Люди на зупинках думали, що я повертаюсь з якоїсь секти.

— Ти повернулась додому у восьмій, якщо я не помиляюсь?

— В сім сорок шість, якщо бути точною. І більше — ні слова про нього. Я заблокувала його всюди через ноутбук, навіть у Google пошті.

— У Google пошті? Ти серйозно?

— Так! Щоб не мозолив очі мені в списку друзів! Немає списку — немає стосунків.

— Юлю, та ти виявляється геній,— та я ледь не подавилась піцою від сміху., от це так придумала собі Юля.

— Я ж знаю. Але все одно сердита. Не проси мене пробачити його. Якщо завтра постукає у двері з квітами — я кину в нього подушкою. А потім, можливо, впущу. Але тільки після вибачення. І тільки якщо квіти будуть великі. Дуже великі. Як моя образа.

— Він все одно до тебе прийде. Він тебе обожнює. Просто трохи дурний.

— Отож. Хоч би раз прийшов не як дурень. А як нормальний чоловік — з вибаченнями, вином і новою сумочкою і телефоном, які плавають на дні річки.

— Добре, ну хто ж знав, що так буде,—  я розсміялась і присунула ближче коробку з піцою,— Зараз забудь про нього. Маємо вечір без чоловіків. Тільки ми, вино і серіал, у якому страждають не ми.

— І слава Богу, — зітхнула Юля. — Бо я вже втомилась бути головною героїнею трагедії. Хочу бути статисткою в романі з щасливим кінцем.
 

Юля вже спала. Точніше — заснула прямо в ковдрі, затиснувши в руці пульт, ніби це була чарівна паличка, здатна перемкнути життя на кращий сезон. На екрані тихо котився черговий епізод серіалу, герої щось шепотіли англійською, а поруч лежала відкрита коробка з піцою і два келихи — один порожній, інший недопитий. Дивилась на цю картину з усмішкою. Потім підійшла, поправила їй плед, вимкнула телевізор і поцілувала у скроню.