Розділ 17. Кава обʼєднує

Катя:

  Повертаючись з обіду, тримаючи у руках каву, яка пахла так, ніби мені вона ще знадобиться для виживання. В голові була легка мішанина з планів, вражень і... тривожного передчуття. Коли завернула до свого відділу, почула знайомий голос — Василя Дмитровича:
 

— Хто взяв на роботу цю новеньку? — голос заступника, Василя Дмитровича, був наповнений легким здивуванням, але водночас і з відтінком роздратування.

— Дмитро, — відповідав мій головний менеджер, намагаючись зберегти спокій. — Він сказав, що Катерина потрібна для “Нової Вежі”,— я ледве стримала здивування — Дмитро справді мене прихистив. Але далі — слова Василя Дмитровича змусили мене стиснути руки в кулаки.

— Ох, напевно, вона йому сподобалась, — голос став холоднішим і гіршим, — Бо тільки він може тягнути безтолкових моделей у компанію. А ще кажуть, я таких лише збираю,— Я відчула, як ледь не злетіло серце в горлі. Очевидно, заступник не має жодного наміру робити з мене “легку прогулянку”.

— Слухай, — продовжив Лис, повертаючись до менеджера, —Потрібно її загрузити. Дай їй максимум роботи з проєкту. Подивимося, чи справиться. Якщо ні — то все стане ясно.
 

Менеджер кивнув, очевидно, готовий діяти. Я відступила в тінь, стримуючи здивування й одночасно вбираючи кожне слово. Це був своєрідний тест, виклик — і перша справжня перешкода.

“Добре, — подумала я. — Я приймаю. Якщо вони хочуть грати — я буду грати жорстко. Бо ця “Нова Вежа” — не лише про будівлі. Вона про те, що стоїть за ними. І я маю це довести.”

Заступник. Занадто впевнений у собі, надто прискіпливий і — як я починала здогадуватись — абсолютно не той, ким здається. Тому зупинилась біля стелажа з документами. Ховалась майже як героїня з фільмів, хіба що без чорних окулярів. Голос його був тихий, але чіткий до менеджера:
 

— Вона не просто так сюди прийшла. Забагато цікавиться... Особисто візьму її на контроль,— Ага! Мене прямо отак і «візьме на контроль»? Ще побачимо, хто кого. Я майже не дихала. Спробувала дістати телефон, щоб увімкнути запис — і саме в цю мить екран мого телефона засвітився. Екран висвітлив знайомий напис «Юлька». Змогла тільки тихенько прошепотіти собі під ніс:

— Та не зараз...— Юля дзвонить і дзвонить. Ну звісно, що характерно — з її фірмовим рінгтоном «Barbie Girl». Я колись просила змінити, а вона зробила ще гірше — поставила гучніше.

— Юлю... — прошепотіла я, ковтаючи нервовий сміх. Я відповіла на дзвінок і швидко відійшла на інший кінець коридору, — Ти в курсі, що твій дзвінок міг зіпсувати мені всю шпигунську операцію?

— Ооо, я як справжня донька поліцейського теж в дії! — радісно вліпила мені у вухо Юля, — Я так і знала! Що там, корпоративна мафія, таємні змови? Ти вже в масці? Тобі треба кодове ім’я!—  Та я сама ледь не засміялась уголос, але стрималась. На обличчі все одно було щось між посмішкою і закатом терпіння.

— Все серйозно. Я сьогодні офіційно вийшла на роботу. Тепер я — співробітниця компанії Павла.

— ЩО?! — закричала вона так голосно, що мені здалося, сигнал передався прямо у принтер поряд.

— Тихіше, тут люди.

— Ти знову під прикриттям?! Катюха, я тобою пишаюсь. Тільки не забудь — якщо що, я твій адвокат, масажист, психотерапевт і свідок у суді. Усе в одному.

— Ти ще забула головне — мій кухар. Бо сьогодні ввечері ти мені зробиш піцу. Я маю, що розповісти.

— Тут твоя мама такі смачні страви приготувала, що можу до твого приходу поправитися ще на кілька кілограм! Але сьогодні увечері відкриємо шампанське. Ми будемо святкувати! В тебе нове прикриття, нова робота і... Павло. А Павло — це окремий сюжетний поворот! Бо я не встигаю за вашими перепадами кохання та розставаннями.

— Нічого там ще немає, — відказала я, але, здається, мої щоки видали мене раніше, ніж голос.
— До речі, — додала я, — щойно підслухала, як заступник мене обговорював. Хоче тримати мене «під контролем».

— Ахах, удачі йому! Катерину тримати під контролем — це як намагатися зловити кота, коли в тебе алергія й обидві ноги в гіпсі. Ти ж знищиш його одним поглядом.

— Ну... поки що тільки кавою. Але хто знає, — я посміхнулась сама собі. — Подзвоню пізніше. Готуй серіал і своє шампанське, я тобі багато, що маю розказати.

— Завжди готова! Побачимось, шпигунко!,— Я відключила дзвінок і озирнулась, коридор спорожнів, а Василь Дмитрович із менеджером вже пішли. Вдихнула глибше, поправила бейджик на шиї та комірець сорочки й пішла вперед. Початок був насиченим, але я відчувала — найцікавіше ще попереду.
 

Я щойно закінчила розмову з Юлею, ще навіть не встигла прибрати той ідіотський вираз усмішки, що залишився на обличчі після її «шпигунка» — як різко зупинилась.

Попереду стояв Павло, спокійний, у класичній сорочці без піджака, із закоченими рукавами. Серйозний. Надто серйозний, як для першої години після нашого спільного обіду. Очі — уважні, трохи підозрілі. І одразу в них — іскра, яку я пам’ятала ще з першої зустрічі.
 

— Привіт, — сказав він, ніби не чув мого дзвінка і не бачив, як я шугала між коридорами, підслуховуючи, як герой другого сорту з фільму.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись виглядати спокійно. Але мій мозок кричав: «Тільки не палися!».

— Йдеш у відділ?

— Так.

— Не йдеш, — відповів Павло й... взяв мене за руку.

Я спочатку хотіла щось сказати. Потім передумала. Він розвернувся і швидким кроком повів мене коридором, притримуючи двері однією рукою, іншою — тримаючи мене біля себе. Я точно знала: це не схоже на «можемо поговорити потім». Це було ближче до «або зараз, або я зірву план на день». Він штовхнув двері одного з пустих переговорних кабінетів, зачинив за нами.

— Павле… — почала я, але він мовчки підійшов ближче. Не настільки, щоб торкнутись, але достатньо, аби моїй каві в руці стало ніяково.

— Чому ти тут? — запитав спокійно він, але в його голосі було те, що змусило мене проковтнути усі підготовлені фрази типу «я просто шукаю нові можливості». Я зробила крок назад і вдарилась спиною об стіл. Так, як у кіно. Вперше в житті я реально вдарилась об стіл у момент напруги. Дякую, доле.